Моя осінь

Шановна редакціє газети!
Серед усього того, що в першу чергу висвітлює ваша газета, відповідаючи на запити нашого непростого сьогодення, я насмілюсь подати на ваш розсуд, трохи душевної романтичної прози, тісно пов’язаної з моїм дитинством, юністю, хоч знаю - не зовсім скромно так вип’ячувати себе.
Але, в той же час, заспокоююсь: моє покоління дітей, «ворогів народу», дітей війни добре пам’ятає ті часи, той «рай», який «…навеки сплотила великая Русь»(?)- Московія, в якому так «вольно» дихала людина. Все це живе і досі в нашій живій, дуже міцній пам’яті. І зараз про те я говорю голосом нашої Правди, голосом вільним, розкутим – що каже вільна душа!
Ми, дітлахи, що завжди хотіли їсти, любили свої рідні простори, поля, пасовиська, свої річечки, ставки, лататтєві береги з вербами, тополями, з веселим різноголоссям всякого птаства – ми підсвідомо росли патріотами рідного села, рідної землі…

Акварель «Осінній ранок» 1997 р. Річка Західний Буг
Отож, на першому плані акварелі моя улюблена верба, стара вже, дуплава, але як вона міцно вросла в свій рідний берег, п’є святу водичку з своєї прадавньої ріки! І немає такої сили, яка б вирвала її, аж поки сама не відболить з віком і… всохне.
На заплаві - голі вільхи, вербички, верболози, а далі, на задньому плані – густий очерет в ранішній димці, все віддзеркалюється в тихій воді. А над всім тим – ранішнє сонечко. Яскраво блиснуло над тим величним природним спокоєм ще сонним після затяжної нічної сльоти.
Хай же наше вічне сонечко кожного ранку мирно сходить над нашою рідною землею, світить в наші оселі, несе світло, тепло, мир, радість! І хай на вічні віки розвіє тьму неволі, яка знову суне з півночі, з вічної сибірської мерзлоти, вилазить із зловіщих соловецьких сирих темних кам’яних камер смертників!!!
А моє акварельне осіннє сонечко, яке так гармонійно вплелось в «Мою осінь» хай будить душу кожного, хто пригадає і своє дитинство, свою юність, і передасть ті спогади своїм онукам, правнукам.

6 листопада талановитий поет, письменник Микола Петренко, мій дорогий старший наставник, побратим зустрів свою 94 осінь!
Отож, в Львівській Спілці художників України Миколу Євгеновича вітали художники, працівники Львівського видавництва «СПОЛОМ».
Був і я зі своєю осінню.
Всі чотири пори року гарні, привабливі по-своєму, і все ж кожен із нас більше полюбляє якусь одну із них. Чимало людей радіють весні, коли після довгої зимової сплячки все прокидається, все оживає, ворушиться, вилазить із землі, зі шпарин, все кудись біжить, дзюрчить струмочком, виспівує, щебече, радіє, хвалиться своєю квіткою, - а ти, юначе, сумний. Чому ж в таку розквітлу весну медобору не збираєш нектар, а зриваєш смуток і журбу? Чому не радієш весні? Чому такий осінній?
То я про себе з своїм осиротілим дитинством, часто холодним і голодним, радості так мало було: тата нема, пропав, не знаємо, де поділи його чужі дядьки в кашкетах із червоними зірками. І я ніколи вголос не вимовляв те таке тепле слово «тато»; мама - вдова, «ворог народу», колгоспна рабиня, вся в роботі, в клопотах, завжди сумна з невисихаючими сльозами; найстарший брат загинув на фронті, другий повернувся з війни потрощеним калікою, інші старші брати і сестри – в зятях, невістках, мають свої сім’ї, свої клопоти.
Так, я і донині осінній – люблю осінь, адже все, що є в ній, так співзвучне ще з ранньої юності з моєю чутливою душею, з моїм настроєм, з моєю долею сироти.
Осінь гарна вся: і молода, ще зелена вереснева, що вийшла з теплого літа, і зріла жовтнева, і глибока листопадова.
Я ріс в неораному після війни колгоспному полі, разом з телятком, яке подарував мені брат Петро, а підростав, коли моя така гарна спокійна теличка, яка дуже любила мене, а я її, стала коровою. Я разом з нею дихав осінню, любив ту, ще по літньому теплу пору року з бабусиним літом, коли вже скошені ниви, зібрано все, стоять на них довгі горбаті скирти соломи, а навкруги, до самого горизонту, блищить нитками срібного павутиння висока стерня. Засмутились старі верби на нашому Ямпільському шляху. А над тим усім – осінній шал журби,смутку несуть на своїх крилах останні ключі журавлів. І так хочеться гукнути :
- Не збивайтеся з дороги! Повертайтеся здоровими весною щасливо назад!
По другий бік Ямпільського шляху ланка моєї мами на своїх нормах викопує цукрові буряки. І я вже там, допомагаю мамі. А поруч з буряками зеленіє безкрая нива озимини – такий контраст серед сіро-охристого простору…
А ще знаю, що після нас, пастушків, конюхи на ніч виганяють натруджених колгоспних коней на ту ж стерню пастись. Із розповідей мого дорогого незабутнього дядька Самоїла, нашого доброго сусіда, який дуже любив коней, любив мене, я знав, як вже під холодні світанки коні підходять до скирт соломи грітись і, стоячи біля них, сплять. Що їм сниться? Що той бідний колгоспний коник чув у своєму житті? Тільки крики з матюками і свист батога з добротної сириці…
Така осінь в полі. А яка вона в селі? Першими нагадують про неї лелеки: вже в середині серпня шикують свої ряди, кружляють над селом, роблять переклички – чи всі живі, чи здорові. І як, бувало, щемно чути, коли хтось бачив в полі на стерні біля скирти одинокого лелеку з опущеним аж до землі підбитим крилом – хоч би прийшов до людей… Ну як ти, хлопче, можеш бути веселим, коли в лелеки така біда?
А після відлетілих лелек, десь з-під небес, свисне головна ластівка в селі – дає команду збиратись летіти в теплі краї. І вже на другий день на дротах побачили їх густі ряди, щебечуть, радяться, дзьобиками провіряють пір’ячко на своїх крильцях і завтра - їх вже нема…
Після літа осінь в село приходить моментально зі своїми щедрими дарами, дякує роботящим мозолястим рукам селянина і спершу оселяється в садах: жовтіє листя вишень, яблунь, груш, ще висять зимові яблука, кислички на грушах, дозріває виноград. Стоїть калина в червоному намисті, горобина жовтіє, червоні ягоди налиті соком, і хоч він ще терпкий, але розспівна рать дроздів вже злітається на бенкет - є що їсти і старому, і молодому.
На городах, на межі літа й осені, вже зібрані огірки, помідори викопані бараболі, вибрана цибуля,часник, тільки ще зеленіє гичка буряків і лежать, вгрузлі в землю, пузаті жовті, зелено - жовті, оранжеві гарбузи, стоїть капуста.
А буває часом побачиш диво: десь на каштані біля школи якась молоденька гілочка галопом вистрілить білою свічкою цвіту – проспала всю зиму, весну і літо, але вже плоду не буде.
А ще осінь вірна в коханні: щастя, що дозріло в молодій душі - таке справжнє! Осінь юна і зріла – і по селах справляють весілля, грають музики,світить ще сонечко, голубе небо, ще зеленіє листя на ясені, клені – остання пам’ять про літо!
Минув вересень ранньої осені, віджовтів, відгорів жовтень зрілої осені, входить в свої права найсумніша глибока листопадова осінь: своїми північними дошкульними холодними вітрами зриває останні листочки з дерев, стукає у вікна косий дощ, дороги в селі розкисли, скрізь сіро, сиро, голі сади, голі береги, голе село з калюжами, з болотом, а ти, юначе, йдеш до школи ще босий, ще милуєшся не знятими намальованими тобою на червоній тканині лозунгами «Хай живе Велика Жовтнева Соціалістична революція! Хай живе наш рідний батько товариш Сталін!”
Скоро біжиш до школи зігрітись, вже в класі, в коридорі на перервах живемо ще враженнями про жовтневий парад в селі, про подарунки – кожному по три маленькі коржики, посипані цукром, напечені по хатах.
Але найголосніше тішились взуті щасливчики, чий тато повернувся з війни, працює в колгоспі, тож купив кому чоботи, а кому – гумаки на болото, а тому зробив санки на зиму, а дівчинка хвалиться своїм червоним пальтом, яке тато купив в Ланівцях. А ти, юначе, на зиму маєш солдатський бушлат і мама дошивають валянки з братової шинелі і клоччя, і вже за яйця виміняли старі поношені, але цілі галоші. Замість шапки я маю закочену будьонівку брата, яку в березні 1944-го порізали німці, але вже без зірки і пупця. Я мовчав, мовчали також сироти, мої друзі, батьки яких загинули на війні. Але морально їм було легше, ніж мені, - їх батьки – Герої(!) воювали з ворогом, віддали своє життя за родіну, за Сталіна, а мій тато – «ворог народу», ворог свого рідного села та Вороновець, Новоставець, Теофіполя. Боженьку! Як те все душило мою молоденьку юнацьку, чутливу душу, як чавило моє серце! Такою була моя шкільна осінь, в таких чорних думах…
А осінь дихала все холоднішими вітрами і дуже тішилась наша старенька низенька глиняна хатина, що я одягнув її на зиму в загату, тішилась і мама, хвалились мною перед нашими добрими сусідками.
Крім основних, першочергових осінніх робіт на мене чекала ще одна, дуже приємна робота – лущити квасолю, біб. Як я чекав неділі, чи того довгого осіннього вечора, коли мама з комори принесуть рядна з купами рясного квасолиння, розстелять їх на глиняній долівці і ми, зручно вмостившись біля напаленої грубки, приступаємо до роботи. Скрутившись калачиком, на лавці біля грубки посапує наш котик. Я розповідаю мамі про все, що чув, що робиться школі: про гарний настрій, радість одних і мій глибокий осінній сум, журбу, - невиліковну тугу за татом…
Мама слухають мене, час від часу гладять по голові, ніжно пригортають до себе і я чую таку материнську ласку, таке заспокійливе материнське тепло і чекаю реакцію мами від почутого.
І чую:
- Твого тата, синку, любило все село, любили всі. Він був дуже добрий. Він був гарним господарем, вмів робити все. А ще шив усім односельцям вальні чоботи,черевики, туфлі для жінок. Він, сину, ніколи не був ворогом ні нашого села, ні Новоставець, ні Теофіполя. Викинь то все з голови.
І з маминих очей по її худих щоках потекли сльози, як краплини дощу по вікні.
Я раз за разом ковтав слину, зволожуючи пересохле горло, сухі уста. А з грубки ще дихає, ледве блимає торф’яний вогник, зиркає на наші вправні пальці, гріє їх, наші руки. Ми вечеряємо, лягаємо спати і я вже спокійний, чую, як за рогом хати в кущі шипшини свище листопадовий вітер. Накриваюсь з головою і провалююсь в глибокий осінній сон.
Не знаю я скільки спав, аж поки мене не розбудив голос мами:
- Вставай, випав сніг, кругом біло. До школи не підеш, підеш завтра, я ниньки дошию тобі валянки. Вишкрібай болото зі своїх галош, помий, щоб на завтра висохли. Вставай, принесеш трохи торфу і патиків. А в суботу будемо квасити капусту.
Ось такою була моя дитяча і рання юнацька осінь. Я люблю її – вона так була подібна на стан моєї вразливої чутливої молоденької душі, а я - на неї: то радію сонечку, бабиному літу, радий за горобчиків, що їм тепло в солом’яній стрісі нашої гостинної хатинки, а то засумую разом з її густими туманами, з її останнім листочком, що ще ледве тримається на мокрій гілочці, з її сльотою – скоро довга зима…
Дякую тобі, моя осене, що була зі мною ще раз в моїх таких далеких спогадах!..
P.S.
Пролетіла осіннім падолистом моя 82 – осінь, а в спогадах і досі те пам’ятне опале листячко мого маленького худенького щастя осиротілого дитинства, ранньої босої юності, про що я вже говорив.
Із них – 65 моїх найкращих золотих львівських осеней і всі вони пов’язані з особливою красою самого Львова, його парками, скверами, його мальовничими околицями, красою природи всієї Львівщини з її лісами, гаями, ріками. А про чудову казкову красу Карпат – то окрема тема.
О, найкращі в моєму житті, досить успішні в усьому, мої незабутні щасливі студентські роки, моя зріла доросла юносте! Вони назавжди зі мною!
Дякуючи нашим прекрасним викладачам –художникам, я вже на другому курсі навчання добре малював і олівцем, і пером з тушшю, і почала мене слухати капризна акварель. Як мене кликали на етюди багаті в усьому львівські ліси в будь-яку пору року, але з осіннім лісом, з його яскравими барвами, при будь-якій погоді, не зрівняється ніщо!
Як в такому лісі урочисто, велично, спокійно, тихо, а часом і трохи сумно: жовте листя падає і падає і першими плачуть своїми листочками берізки. А то вночі дихне вітерець з короткочасним дощиком і вранці ліс ще спить в густому тумані, а ти вже з кошиком на грибах: під ногами вже досить товста ковдра з мокрого листя, пахне пріллю, пахне грибами, мокрим мохом. Осіннє сонечко помалу пробиває туман і він поступово спускається на росяні тухлі нескошені трави.
А вже ближче до листопада в лісі зашумить мокрий вітер з дощами, зірве останні листочки з дерев, ліс поринає в густі холодні тумани. А ти йдеш попрощатися з лісом, подякувати йому і осені за все, чим вони так щедро потішили, обдарували тебе.
Постійно вивчаючи ліс, я знав, що десь під теплою периною опалого осіннього листя сховались підпеньки, моховики, гливи. А то, натрапивши на невеличку копичку з листя, і ти вже знаєш – під нею дрімає здоровий, міцний, як дуб, білий гриб!
В лісі стає все тихіше, небо над ним холодне, свинцеве і помаленьку починають кружляти перші легенькі сніжинки. Несу повний кошик з грибами, прикритий, як завжди папороттю. Ще по дорозі зрізую червоні кетяги калини, рву шипшину. І то була моя остання пам’ять про літо, про теплу осінь.
Мальовничі і ріки Львівщини – Дністер, Західний Буг, Стрий з їхніми чисельними притоками, плавнями з розкішними берегами, вербами,осокорами, кущами калини, високими травами, очеретами.
В моїй оселі, як в картинній галереї, зберігаються копії з тої неповторної краси:
малюнки олівцем, поетичні акварелі, гуаші, художні світлини – то моє безцінне багатство!
Яке то задоволення, як відпочиває душа, як тихенько стукає серце, коли з альбомом для малювання, з олівцем, аквареллю усамітнюєшся і тихо розмовляєш наодинці з Божою природою! В ній я завжди черпав натхнення і такий необхідний людині душевний спокій. Я частенько в своєму довгому творчому житті( слава Господу і дякую Йому) освіжав себе на свободі, на волі, поєднуючи позитивний зв’язок корисного з прекрасним.
Колись мені було 60. Тоді і покликав мене до себе Західний Буг, спокійна, тиха, мальовнича ріка з рівнинними широкими лугами, заплавами – райським куточком для всякого птаства. Копія цієї краси ( акварель) висить на стіні в моїй оселі. Вона мені дуже дорога – то моя також, глибока в літах , осінь…
На моїх малюнках олівцем, пером, акварелях, гуашах завжди присутні верби, які нагадують мені нашу багатостраждальну Україну.
Багато наших українців кудись їдуть: бідні – на заробітки, багаті шукають екзотику на теплих островах, в теплих країнах з пальмами, кипарисами, декоративними кущиками. А я тішуся, коли мені усміхається наша калина в червоному намисті, коли, опустивши свої коси аж до самої землі, в смутку дивиться на мене верба.
Володимир Блюсюк,
м. Львів
Листопад 2019 р.
.