ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ
Олег Трачук із Святця уже не розповість мені особисто про те, як проходила його дійсна строкова служба в маловідомому колись для нього дуже далекому Афганістані. А не мовить мені жодного слова з тієї причини, що 26 травня 2010 року, коли виповнилося чоловікові лишень 42 роки і 16 днів, він відійшов у потойбічні світи.
Тому про Олега Трачука розповідає його рідна сестра Лідія Миколаївна. Оповідає все те, що знає про брата, про що він розповідав їй особисто та доповнювали його бойові друзі… Прикладаючи раз-у-раз хустинку до очей з непрошеною сльозою, сестра з ніжністю викладає мені під авторучку цікаві й зворушливі рядочки на папері…
Олег був уродженцем села Святець. Там він здобув середню освіту в місцевій школі. До науки хлопець був хвацьким, мав непогану успішність в ній. Але далі десь навчатися не поспішав, а пішов у колгосп «Більшовик» працювати причіплювачем до трактора.
Робота серед механізаторів припала Олегові до душі. Він пізнав тут силу трудового колективізму, дружності. Щодень йшов на роботу, як на свято.
Та якогось дня кілька сільських хлопчаків вирішили вступати до Кам’янець-Подільського профтехучилища, котре навчає й випускає слюсарів контро-льно-вимірювальних приладів і автоматики. Запросили вони до свого гурту й Олега Трачука. Той, трохи повагавшись, підтримав друзів.
Час навчання в училищі промайнув непомітно. Не встиг попрацювати за спеціальністю, як призвали до лав Радянської Армії. Були якраз великодні свята, коли проводжали на службу.
Невдовзі від Олега Трачука до Святця почали надходити солдатські листи, в яких він повідомляв про свої будні. Писав, що в нього, як і в його однополчан, служба проходить у нормальному руслі: ранкові підйоми, бойові та політичні навчання, культурний відпочинок, вечірній відбій. Тобто – все за військовим Статутом.
І так би воно й тривало б цілих два роки, якби… Якби Олега Трачука з багатьма його однополчанами не закинула доля в Афганістан, де точилась боротьба радянських військ з душманами. Не обминула вона своїм чорним крилом рядового Трачука. В одному з боїв поблизу Баграму в гірській ущелині його було поранено з одночасною контузією. Він втратив свідомість…
Прийшов Олег Трачук до тями і побачив, що стоїть посеред річки, в нього з рани на голові тече кров, а он далі – розірвані мінами тіла кількох його друзів. Від побаченого та від втрати крові Олега знову почала залишати свідомість. Але, на щастя, підоспіли санітари і доправили бійця до шпиталю. Потім було довготривале лікування. Адже реабілітувати порушену психіку людини з такими симптомами не так вже й легко. Та медики постаралися. Стан здоров’я рядового Трачука покращився і він знову став у бойову шеренгу.
Саме в цей період (а це десь терміном у два місяці) Олег не подавав про себе знати рідним. Мовляв, ще щось запідозрять й будуть хвилюватися. Аж тільки 14 серпня 1980 року (в рідних зберігся лист) Олег спромігся написати листа у Святець, де є такі рядочки: «Діла в мене йдуть добре. Ви, мамо, хоча б не подумайте чогось, що я так довго не писав. Не переживайте за мене, у мене все нормально. Пишіть краще, що і як там у нас вдома…».
З листа видно, що хлопець сумує за рідними й хоче спілкування з ними, але стан здоров’я не сприяв тому, аби написати їм листа раніше. А ще тривожився, щоб ні єдиним випадковим словом не обмовитись про своє поранення й контузію. Лише поправившись, взявся до написання листа. Бо ж переймався одночасно й про здоров’я батьків: Марії Павлівни і Миколи Онуфрійовича.
Проте доля Олега Трачука була до нього інколи й прихильною. Його полк потрапив у число перших з виведення радянських військ з Афганістану. Рядовому було приємно, що Президент цієї країни Бабрак Кармаль особисто дякував йому за бездоганну службу, міцно потиснувши руку.
Демобілізувавшись, Олег Трачук вступив на навчання до Дніпропетровського технологічного технікуму борошномельного та круп’яного виробництва, де до цього тут здобувала освіту його рідна сестра Лариса. Завершивши навчання, Олег отримав призначення на роботу в один з великопотужних млинів міста Севастополя. Попрацював Олег тут не дуже довго, бо трішечки захворів: давалися взнаки колишня рана й контузія. Довелося лягти в лікарню. Саме тут він зустрів медсестру Оленку, з якою подружився, а згодом й одружився. Мешкали вони в Севастополі удвох, бо дітей їм Бог чомусь не давав.
Згодом молоде подружжя переїхало на Київщину, де Олег працевлаштувався на Оболонському зерноелеваторові. Трудився він тут сумлінно, з почуттям обов’язку, але підступна хвороба давалася взнаки. 2008 року почав відчувати серйозні вади у своєму здоров’ї, а тому переїхав до батьків у Святець. Щоправда, прибув у село один – без дружини, бо розлучилися. Й нічого не вдієш, бо ж доля керує нами, а не ми нею.
З прибуттям в рідну місцину стан здоров’я Олега поліпшився. Він багато уваги почав приділяти зустрічам з колишніми афганцями, хоча це й надто вибивало його, як кажуть, з життєвої колії. Афганський синдром боляче впливав на його самопочуття. Одночасно Олег завжди був товариським, мав багато друзів. І так тривало до останніх днів його життя на цьому білому світі.
Щороку після його смерті колишні воїни-інтернаціоналісти провідують у Святці могилу «афганця» Олега Миколайовича Трачука. Покладуть на ній різнобарвні квіти, постоять у хвилині мовчання й одночасно сповіщають про тих своїх друзів, які вже в мирний час відходять у потойбічний світ. Але прожили вони своє коротке перебування на цій землі так, щоб про них пам’ятали з покоління в покоління.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст.
Січень, 2020 року.
