Дорога  до  матері

9 січня  Ганна  Григорівна  Хавка  з  Червоної  Дубини  відзначила своє 95-річчя. Писали  ми  про  неї  п’ять  років  тому,  з  нагоди дев’яносторічного ювілею. Та за цей час  майже  не  змінилася, така  ж  говірлива,  все  пам’ятає, про всіх  у  Червоній  Дубині  та Турівці  достеменно  знає. То ж  її чудова  пам’ять  та  світлий розум  у  такі  високі  літа  просто  вражають.  А ще – її  життєрадісність,  дотепність,  відкритість,  щира  любов  до  життя та  людей. 

Аби привітати довгожительку, завітали цього дня до неї голова районної ради Андрій Петринюк, начальник інформаційно-аналітичного відділу виконавчого апарату районної ради Ганна Кондратюк, Турівський сільський голова Антоніна Гуменюк, секретар сільської ради Тетяна Чорненька, соціальний працівник Валентина Ляшук. Вітали, зичили доброго здоров’я, промовляли душевні, теплі слова. Ще ж Антоніна Гуменюк передала вітання та подарунок від керівника відділку № 8 ТОВ «Україна-2001» Віктора Стецюка.
Почувала себе ювілярка, ця маленька жінка, невтомна трудівниця, берегиня дружної родини Хавків радісною та щасливою.

Що не забувають про неї люди, що виростила, вивела в люди таких славних синів – Миколу та Петра, що має четверо онуків та четверо правнуків. Бож вони – її найбільша гордість, її велика материнська втіха. Що приїздять до неї по кілька разів на рік, піклуються, щоб було матері у хаті зручно, комфортно. Петро – зі Львова, не так далеко, він керівник приватного підприємства, генеральний директор митного терміналу. Микола – з Москви, здалеку, він військовий пенсіонер,полковник медичної служби. То ж в хаті тепло, затишно, тут всі зручності, тепла вода, душова кабіна, санвузол. Замінили старе парове опалення, встановили сучасні радіатори, ще й електричний котел, щоб газу менше йшло. Хто ще так турбується про матір? Нема такого дня, щоб не зателефонували їй по мобільному телефону, а недавно ще й ноотбук її привезли, скайп налаштували, щоб по ньому спілкуватися. То ж і на ювілей до матері з Москви приїхав син Микола, внук Микола, поспішав зі Львова, в ожеледицю, син Петро.
Пригадувала Ганна Григорівна своє життя. Як зростала у багатодітній родині, які були тяжкі, голодні роки, було їх п’ятеро дівчат, всі були дружніми, кмітливими, добре вчилися. Вона ж дуже добре знала німецьку мову, пригодилося, як замість старшої сестри Марії, ще неповнолітня, у 17 років поїхала в Німеччину, масово ж тоді забирали молодих дівчат та хлопців з України.Як потрапила в Австрію, працювала в господаря, добре, що зустрілися їй хороші люди, не знущалися, шкодували. Звісно, дуже сумувала за батьками та сестрами, чекала, коли нарешті повернеться додому.Бо ж нема нічого страшнішого за війну, що принесла смерть, руїни, горе та біду. Як після визволення ще трудилася у військовому госпіталі, рятувала поранених радянських бійців.
І після війни було дуже тяжко, голод, холод, розруха. Та ніколи вона не нарікала, вірила, що неминуче настане краще життя. Послав їй Бог добру долю, вийшла заміж за трудящого, надійного сільського хлопця Петра Хавку, з ним навпіл ділили і радість, і труднощі. Народилися Микола та Петро, треба було скрізь встигати, і бухгалтерський технікум у Чемирівцях закінчити, і вдома все поробити, і на роботі справлятися. Бо ж до самої пенсії проробила у колгоспі «Червоний Жовтень», була і головним бухгалтером, і касиром. Щодня треба було пройти 12 кілометрів, зранку попорати, випалити, сніданок та обід зварити, ще ж хліб на тиждень треба було спекти, далі бігти в Турівку на роботу, в обід треба було прибігти в Червону Дубину, корову видоїти, за хлопцями приглянути, вернутися на роботу, а ввечері – додому. Казали про неї люди, що не ходить, якось так скоренько-скоренько ногами перебирає, як літає. Ще ж нову хату збудували. І де в неї сили бралися?

Вже 22 роки, як відійшов у засвіт чоловік Петро Климович. Зосталася в хаті сама, та залишилася такою ж доброзичливою, чуйною та милосердною. З сусідами живе, як з родиною, бо як інакше? Щодня провідує її сусідка Ірина Молдаван, допомагає поратися на кухні, бо ж здоров’я в тітки Гані вже не те.
У Турівській громаді Ганна Григорівна – найстарша жителька, свідок довоєнного та післявоєнного життя Червоної Дубини та Турівки, жива історія та легенда цих мальовничих маленьких по-дільських сіл.
Для синів Миколи та Петра, їхніх родин, вона ж – наймиліша, найрідніша, найдорожча, найкраща на світі матір, яка навчила їх бути працелюбними, наполегливими, перемагати труднощі, поважати людей, любити життя, цінувати кожну його мить. То ж усією душею прагнуть, аби мати ще жила, дають її наказ дожити поки що до сторіччя. Аби вони мали куди приїжджати, знову і знову турбуватися про неї, милуватися посадженими на рідному обійсті молодим садком, ходити по рідній землі, де народилися та набралися сил. Аби ще довго-довго у їх серцях жила дорога до матері.
Галина Тебенько