Ще одне страшне горе, ще одна трагедія. 11 лютого на «щиті» повернувся додому,  у рідну Лютарівку, Юрій Володимирович Навроцький. Попереду у нього ще мало бути все життя, сповнене планів, надій та мрій. Та проклята війна все перекреслила. Не стало у матері хорошого, люблячого сина, а в старшої сестрички – надійного брата, в односельців - щирої, світлої, доброзичливої людини.

Народився Юрій  2 квітня 1994 року, закінчив Ординецьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, здобув професію електрогазозварювальника. Працював у Красилові, був на заробітках у Польщі, останнім часом трудився на будівництві в Хмельницькому. Був досвідченим, відповідальним, товариським, допомагав мамі, сестрі, любив племінника. Це був хлопець з щирим серцем і відкритою душею, він завжди любив справедливість і завжди її добивався. Чесний з друзями, кумами, завжди готовий допомогти, ніколи нікому не відмовив у допомозі,- таким запам’ятали Юрія друзі, односельці.

До лав Збройних Сил України був мобілізований 29 травня 2024. Служив у 5-ій окремій важкій механізованій бригаді, був мужнім, відважним воїном, мав відзнаки, медаль «Залізний хрест» від Головнокомандуючого ЗСУ.

 Та під час проходження військової служби відійшов у вічність, його серце зупинилося 2 лютого 2026 року у Запорізькій обласній клінічній лікарні. Яка жорстока несправедливість! Та війна без жалю забирає найкращих, справжніх патріотів Вітчизни.

У середу, 11 лютого, Теофіпольська громада провела Героя в останню земну дорогу. Чи не вся округа прийшла у Лютарівці попрощатися з Юрієм, розділити невимовне горе матері Лідії Іванівни, сестрички Ірини, родини, друзів.

Поховали Юрія Володимировича Навроцького на сільському цвинтарі з усіма військовими почестями. Молитви, схилені прапори, сльози, ридання… Так Україна прощається зі своїми синами – гідно, боляче, зі щемом у серці. Він просто виконував свій обов’язок  - стояв за рідний край, за Вітчизну.

Розділяємо біль родини, схиляємо голови у глибокій жалобі. Вічна пам’ять Герою!

А.Джус