23 вересня тобі виповнилося б 33... Тобто 33 земних роки, які мали бути наповнені твоїм щирим сміхом, новими досягненнями, родинним затишком і щасливими днями поруч із найріднішими. Але клята війна жорстоко спинила відлік твого земного часу, назавжди залишивши тобі 29.

​

10 грудня минає вже чотири роки з того чорного дня, коли твоє серце перестало битися. Чотири роки, як ми вчимося жити з цим невимовним болем, який не вщухає, а лише вростає в наші душі.

​Ти був справжнім. Відважним, мужнім, безстрашним воїном і водночас — неймовірно добрим, чуйним та світлим чоловіком. Навіть у найважчі хвилини, у самому пеклі боїв, ти знаходив сили посміхнутися й сказати такі прості, але такі важливі слова: «Все буде добре». Твоя впевненість дарувала надію, а твоя сміливість надихала. За виняткову мужність і подвиги на Харківському напрямку ти був нагороджений Наагрудним знаком "Знак пошани", а пізніше, вже посмертно, — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Ці нагороди — це ціна твого незламного духу, твоєї любові до рідної землі.

​А цього року, 1 вересня, сталася подія, від якої стискалося серце і сльози самі котилися з очей. Твоя маленька донечка,  кровинка Вікуся, вперше переступила поріг школи. Вона пішла саме до тієї школи і в той самий клас, де колись навчався ти, де промайнули твої дитячі та юнацькі роки. Вона ходить тими ж коридорами, де колись бігав ти...

​Як же сумно, як невимовно боляче від того, що це не ти тримав її за маленьку рученятко, не ти привів її до першого класу і не бачив її хвилювання та радості. Але на святковій лінійці саме твоїй Вікусі випала честь подавати перший шкільний дзвінок. Коли його калиновий передзвін розливався подвір’ям, здавалося, що весь світ затамував подих. У кожному звуці цього дзвоника відчувалася твоя присутність, твій захист і твоя гордість за донечку. Вона — твоє продовження, твоя краса і твій світлий промінь.

​Тарасику, ми неймовірно сумуємо за тобою. Час не лікує цю рану, і біль не зникає. Але ти назавжди живеш у пам'яті нашої родини — у наших спогадах, у розмовах, у кожному подиху твоєї донечки.

​Тепер ти — наш Небесний Ангел. Наш відважний воїн, який тримає небо над нами. Дякуємо тобі за все, наш рідний. Вічна тобі слава, шана і світла пам'ять, Герою!

Лідія Луцик, тітка, селище Теофіполь