Перед тим, як писати цю розповідь про свого 40-річного сусіда Віталія Анатолійовича Яцюка з Теофіполя – десь наче із серця напливають ось такі поетичні рядочки:
Безвісті зниклі солдати –
Виклик кривавих століть.
Де їх по світу шукати?
Свідки з небес, підкажіть!
Хустку матуся барвисту
в шафі кровинки трима,
дума про зустріч врочисту:
Жаль, есемески нема.
Встрічу жадає кохана -
В ліжечку сонце сія!
Крихітка тата не знає,
зна лиш армійська сім’я.
Бореться, тужить, страждає,
любить моїх і твоїх.
Всіх Україна чекає
рідних синочків своїх.
Підла війна і подібна їй сестра розлука йдуть поруч. Не думала й не гадала Людмила Петрівна Яцюк, що на другий рік вторгнення російських військ в Україну розлучиться із синочком Віталієм, який в лічені години став бійцем Збройних Сил нашої держави. І вже не було часу на якісь вечоринки та збір гостей. Не було багатолюдного застілля з обов’язковою піснею Андрія Малишка про дитинство, розлуку і материнську любов… 9 червня 2023 року Віталій Яцюк попрощався з батьками, ріднею та й з благословення священника Василя Крисака вирушив ще з кількома земляками на незвіданні фронтові шляхи-дороги.
А оте фронтове життя почалося у Віталія з навчання на полігонах України. Бойове ж хрещення проходив спочатку на Лиманському, а потім – на Харківському напрямках. Ні вдень, ні вночі не знали спокою батьки. Зв’язок не діяв на обох напрямках. Перші повідомлення з’являлися, коли проводилася дислокація військового підрозділу. Звісно, йшлося про передову.
Якось Віталій зателефонував до мами, сповістивши, що в нього все гаразд, тільки от посікло осколками новенького бушлата. Та це не біда: головне – залишився живим! А ще в цьому посприяв придбаний бронежилет.
В іншій телефонній розмові Віталій оповідав рідним, як разом з медиками вивозив з поля бою поранених і тих, хто вже був 200-сотим вантажем. Саме цей «вантаж» складали окремо в спеціальних мішках. Пильність, чутливість до чужого горя допомогла йому в якусь долю секунди почути людський стогін, що ледь доносився від тих мішків. Віталій знайшов там ще ледь живого побратима. Медикам вдалося його врятувати. І це завдяки солдату Яцюку.
Траплялось й таке. Бійці з його підрозділу майже ніколи не голодували, бо сприяли волонтери, своїх продуктів харчування вистачало. А загалом, готували їжу хлопці по черзі. Коли підійшла та черга до Віталія, то того ж таки дня він звернувся за порадою до своєї мами Людмили Петрівни. І вже після отієї консультації хлопці з передової їли смачнючі супи, борщі, каші та інші страви. Принагідно Віталій сказав тоді мамі, що все це було приготовлено не гірше, ніж це робив старший за віком серед них дядько Володя.
Травень 2024 року. Як завжди, на початку місяця, відзначають славнозвісний День матері. У щоденних клопотах Людмила Петрівна призабула про свято. Десь зранку у двері її квартири хтось постукав. Відчиняє вона двері, а на порозі стоїть молодий хлопчина з букетом хризантем.
- Ти, напевне, помилився, не в ті двері потрапив, - зауважила Людмила Петрівна, і хотіла вже зачинятися. Та хлопчина заперечив:
-Ні! Саме до вас…
Виявляється, що це все вже з фронту організував для неї син Віталій. Він знав номер мобільного телефону квіткового магазину в Теофіполі, заплативши заздалегідь за букет. Кур’єр прибув вчасно. Приємно схвилювала передана сином записка у квітах: «Дякую тобі, мамо, за життя».
Віталія Яцюка з любов’ю і щирістю друзі, рідні, знайомі називали «Мудриком». Чому? Напевне тому, що він вдався до свого батька Анатолія Степановича, якого в Теофіполі знають, як завзятого рибалку і мисливця, непосидючого і надто допитливого. Щодо допитливості, то у місцевій середній школі №1 колишній директор навчального закладу Леонід Школьний на уроках історії був дуже задоволений, що його учень Віталій Яцюк гарно обізнаний не тільки з навчальною програмою, а й з додатковими матеріалами.
Відрадно, що Віталій Яцюк свого часу закінчив Золочівський сільськогосподарський технікум. Став механіком сільгоспмашин. Ситуація склалася так, що за спеціальністю не зміг працювати. Тому вимушений був, як і багато інших українців, піти на заробітки. У Києві, Вишгороді заробляв собі на хліб у кількох підприємців. І власник борошномельного підприємства нашого селища назвав Віталія Мудриком, оскільки той досконало знав всі виробничі процеси, навіть скільки має бути борошна і відходів із змеленого зерна.
Варто сказати, що Віталій глибоко і всебічно знав історію Чорнобиля, міг годинами розповідати про побачене, вивчене і почуте. Адже під час перебування в столиці неодноразово бував на екскурсіях у Чорнобильській зоні. Відвідуючи якось старовинне місто Ніжин, Віталій попросив маму відвідати старовинні місця, музеї.
«ЯВА» мусить
обов’язково з’явитися
«ЯВА» - це три перші літери його прізвища, імені та по-батькові – означають позивний Віталія Анатолійовича Яцюка. І це ще не все. Вийшов дивовижний збіг, зовсім невигаданий. Коли Віталій прибув у військовий підрозділ піхоти, то сержант, який вперше побачив цього бійця, мовив коротко:
-Будеш з позивним «ЯВА».
… Йшли оборонні бої на Дніпропетровщині. Опинився тут наш земляк після дислокації з Харківщини. Останнє повідомлення батькам від сина було таке:
-Мамо, нас відправляють, дзвінків поки не чекай.
А вже наприкінці жовтня в сім’ю Яцюків принесли тривожну, трагічну звістку: «Сповіщаємо Вас про те, що Ваш син, військовослужбовець солдат Яцюк Віталій Анатолійович 18 лютого 1985 року народження, відданий Військовій Присязі на вірність українському народу, зник безвісти 30 жовтня 2025 року під час виконання бойового завдання по захисту територіальної цілісності та суверенітету України біля населеного пункту Новопавлівка Синельниківського району Дніпропетровської області».
Безвісти зниклий. Біль і щем проймає серце, коли чуєш такі слова. А в матері це особливо відчутно і ятристо. Отож Людмила Петрівна вже добре обізнана із ситуацією, мужньо переносить жахливу вість. Разом з чоловіком Анатолієм Степановичем звертались по допомогу в пошуках до представників Червоного Хреста, безпосередньо до командира військової частини, де служив їхній син, в координаційний центр пошукової групи і, навіть, в Туреччину. Однак, результатів майже ніяких не отримали. Світло надії появилося після того, як від побратимів Віталія довідалася: після обстрілу ворогом наших позицій його бачили пораненим в руку поруч з вбитим товаришем. Згодом населений пункт зайняли рашисти. Розслідування було неможливо проводити. Тож віриться, що нині він десь у полоні – живий.
Як би там воно не було, а ми нині бачимо яскраве, сповнене героїзму і добрих справ фронтове життя захисника нашої Вітчизна Віталія Яцюка. Великою радістю для нього є повнолітній син Артур, який дуже любить свого тата, а надто вже бабусю і дідуся. Кілька тижнів тому з Людмилою Петрівною побували вони біля меморіальної дошки Пам’яті загиблих і безвісти зниклих теофіпольських Героїв. Тут із сльозами на очах згадували сина і батька, котрий тричі приїжджав з фронту додому у відпустку. Сподіваються на черговий приїзд Віталія до рідної оселі.
І знову в мене напрошують на папір поетичні рядочки:
Журавлі відлітають у даль,
Шлють з небес споконвічну печаль.
Навесні прилетять знов вони…
Хай не стане, борімось, війни!
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України з 1986 року, інвалід першої групи по зору
