Ранкове чаювання, яке було останнім у себе вдома, ніколи не вийде у мене з голови. Моя сім’я з маленькими дітьми на руках, бабуся, тітка та її діти, які проводжали нас у довгу дорогу, а потім ... Усе спочатку: невеличке село, нові люди, родичі, школа та новий дім.
Сьогодні я хочу трішки більше розповісти про історію своєї сім’ї, що пережила нелегкі часи, але залишилася такою ж сильною та згуртованою.
Я з гордістю ношу своє прізвище «Перепичай», адже знаю, яка історія приховується за «простим переїздом», як його називають декотрі, але давайте повернемось трішки назад, у минуле, коли усе тільки почалося.
Мені було вісім років, коли почалося вторгнення російської армії на територію України. На вулиці був 2014 рік, я закінчила другий клас, навіть не здогадуючись, що ворог підійшов вже занадто близько. Дорога на шкільному автобусі у сусіднє село не передбачала нічого такого, але біля нашого автобуса проїхала ціла колона нашої української військової техніки. Під час прогулянок після школи ми з моїми друзями часто закривали вуха, адже гучний гул вертольотів був занадто голосним для дитячих вух, і ось тоді я зрозуміла, про яку війну говорять мої батьки. Вирішальним моментом стало те, що Донецьк, який знаходиться усього за 60 кілометрів від нас, був окупований. Тому моя родина перестала вагатися і ми почали збирати те, що влізло б у машину, залишаючи більшість нашого життя там — позаду.
Чому ми вирішили залишити власну домівку, а не залишитися там, як це зробили наші інші односельці? Усе дуже просто — волонтерство мого батька на підтримку українських військових, на той час ще АТО, та небажання жити під окупаційною владою. Ворог був все ближче і ближче, і усі, у невеличкому селі знали, що мій тато постійно допомагав нашим бійцям, які стояли на блокпостах, не так далеко від нашого місця проживання. А це означало лиш одне — жити там з кожним днем ставало усе небезпечніше. Коли вже було зрозуміло, що ворог сьогодні-завтра зайде в наше село, бійці запропонували безпечно доставити нас до Дніпропетровської області. У них була команда відступати, але ми не хотіли бути для них тягарем, тому вирішили, що зможемо самостійно виїхати безпечними дорогами.
Одного ранку ми сіли в машину і виїхали. Важка дорога, яка тривала 23 години, здавалася вічною... Тато був за кермом і тримався як міг, ми як діти, то спали, то гралися, а мама постійно говорила з татом, щоб він не заснув. Ось так ми і дісталися до нашого нового дому.
Пізніше, коли ще можна було зв’язатися з людьми на Донеччині по телефону, моя бабуся часто спілкувалася з нашою сусідкою, яка потім розповіла їй про те,
що за пару днів після нашого від’їзду приїжджали по декілька "великих чорних машин" та розпитували про мого батька. Ми поїхали звідти вчасно і страшно навіть уявити, що сталося б, якби ми залишилися там ще на декілька днів.
Батьки прийняли рішення їхати на Теофіпольщину, бо тут була бабусина батьківська домівка, яка чекала саме ніби на нас. Але оскільки вона дуже довгий час була не жилою, то жити у ній з малими дітьми було б доволі важко і не комфортно. Тим паче на носі була зима, тому на деякий час нас до себе прийняла бабусина сестра та її донька зі своєю родиною. Після звернення моєї бабусі про допомогу - зробити будинок придатним до життя, відгукнулися ПП«За конкретні справи» та народний депутат України Андрій Шинькович, а також президент групи компаній ТОВ «Україна-2001»Вадим Лейві. Осторонь не залишалися і місцеві мешканці, яким моя родина щиро вдячна.
Згодом я пішла у школу, що знаходилася у сусідньому селі Поляхова, але нічого у житті не буває просто, тому не обійшлося без конфліктів. Моя адаптація пройшла не так легко, як хотілося, мали місце мовні розбіжності з моїми однокласниками. Потім усе більш-менш почало налагоджуватися. Я активно жила шкільним життям, брала участь в конкурсах, олімпіадах, так само, як і інші діти.
Можна сказати, що в мої шкільні роки були і злети, і падіння, і радість, і розчарування, але це все мені вдалося пережити завдяки підтримки моїх батьків, рідних та друзів.
Далі усе йшло спокійно, але трапилось літо 2018 року, яке знову перевернуло усе з ніг на голову. У мого шестирічного братика трапився геморагічний інсульт. Для операції потрібні були доволі великі кошти, їх у нас не було, нам стали допомагати інші люди з усієї Теофіпольщини та навіть за її межами. Всім, хто нас підтримав, ми дуже вдячні. Так, спільними зусиллями, мій менший брат поборов цю страшну хворобу і тепер може ходити, говорити, сміятися, просто жити, як і інші люди.
Після усіх цих подій наша сім’я стала дружніша та міцніша, ніж будь-коли. Я навчаюсь на факультеті журналістики у Київському університеті культури, молодші брат та сестра навчаються у 7-му класі того ж самого Поляхівського ліцею, а в 2021 році у нас з’явилася молодша сестричка Валерія, за два дні до мого дня народження.
Ми пережили усе це жахіття, щоб рухатися далі і чекаємо на мирне щасливе майбутнє, яке у нас точно буде. Йде ця страшна, несправедлива війна, моя родина, односельці, друзі, знайомі підтримуємо наші героїчні Збройні Сили України, донатимо, беремо участь у волонтерському русі, наближаємо таку довгоочікувану Перемогу. Вона неодмінно скоро настане!
Марія Перепичай, студентка ІІІ курсу Київського університету культури
