Такий життєвий принцип у героїні нашої оповіді Людмили Синьогуб. Де б вона не працювала – вчителькою початкових класів Колісецької ЗОШ І-ІІ ступенів, директором Теофіпольського районного центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю, і вже понад рік директором Кунчанського сільського будинку культури, - завжди була і є відповідальною, сумлінною, а ще безмежно творчою особистістю.
- А як інакше, - міркує Людмила Павлівна, - якщо ти хочеш працювати, то треба працювати, розвиватися. Незважаючи ні на що. За освітою я вчителька початкових класів, закінчила Хмельницьку педагогічну академію. 20 років ходила, добиралася з Кунчі в Колісець, і в погоду, і в непогоду, це загартувало мій характер, навчило переборювати труднощі. Про цей час згадую з великою теплотою, всі мої учні добрі, розумні, вони стали хорошими людьми. Для вчителя це головне. Бо коли ти працюєш з дітками, вкладаєш в них душу, прагнеш, аби вони засвоювали знання, з твоєю допомогою пізнавали світ, але вони всі різні, з різними можливостями, задатками; ти починаєш усвідомлювати, що найважливіше – аби вони зростали здоровими, цінували свою родину, поважали інших людей, співпереживали, були милосердними. В тому, що міркую вірно, переконалася, коли впродовж наступних 12 років очолювала Центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю. Це особлива сфера, особливий світ, і прийшло відчуття, що смисл життя людини полягає в тому, щоб дарувати краплинку свого тепла, щасливі миттєвості тим, хто цього найбільше потребує. Бо світ, в якому ми живемо, дуже крихкий, і життя наше дуже крихке. І про це треба завжди пам’ятати. Я здобула безцінний досвід – досвід спілкування з різними людьми, розуміння того, що лише завдяки єдності, згуртованості можна чогось досягнути.







Сталося так, що 1 серпня 2024 року Людмила Синьогуб була призначена директором Кунчанського сільського будинку культури. І з головою одразу поринула у роботу. Оскільки приміщення цього культосвітнього закладу давнє, було збудоване ще у 1939-ому році, треба було його хоч трохи осучаснити, зробити привабливішим.
- За допомогою я звернулася до нашого голови ФГ «Кунчанський» Володимира Володимировича Пицюка. Це великий патріот нашого села, він завжди підтримував наш центр, ніколи не відмовив, бо завжди щось було треба. І знову мене послухав, надав будівельні матеріали – фарбу, емульсію, прислав жінок з рільничої бригади. Дуже йому вдячна. Три місяці ми робили цей косметичний ремонт, стало краще, привітніше, затишніше. Оскільки на даний час в культосвітніх закладах найбільш популярними є клубні форми роботи за інтересами, я стала працювати в цьому напрямку. Організувала різні гуртки для дітей, співпрацюю з нашою Кунчанською гімназією, з дитячим садочком «Дерельце». Працюю і з старшими людьми. З ними ми колядували, щедрували, була в нас і молодіжна ватага. Пишаюся, що в нас діє театральний гурток «Жайвір», зробили ми дві вистави, це дитячі казки, всім дуже сподобалося. Дітки такі талановиті, батьки задоволені. Будемо далі готувати вистави. Провели ми і великі заходи, це урочистий захід до Дня матері, благодійний концерт на підтримку Збройних Сил України. На жаль, мені не вдалося відновити наш знаменитий народний аматорський фольклорний колектив «Розмай», ще до мене він не підтвердив свого звання. Маю ще багато планів: оскільки сільська бібліотека вже давно закрита, а це дві кімнати, можна було б тут створити сільський музей. Вважаю це дуже цікавою формою роботи, адже час минає, а треба нічого не забувати, пам’ятати, не переривати єдність поколінь.
Щодня Людмила Павлівна несе з собою на роботу домашній ноотбук, займається самоосвітою, вишукує щось цікаве, хоче знати, як працюють культосвітні заклади в інших громадах, щось запозичує. Як треба щось відсканувати чи роздрукувати, йде в гімназію чи в дитячий садочок, з усіма в дружніх відносинах, дякує за співпрацю.
- Тепер у мене є ще третє професійне свято, - усміхається, - до Дня працівників освіти та Дня працівника соціальної сфери додався і Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва. Відчуваю себе у строю, у мене склалися доброзичливі відносини з колегами, з керівництвом та методистами Теофіпольського центру культури та дозвілля. Я серед людей, намагаюся щось робити для громади. Без цього просто не можу жити, мій потенціал ще не вичерпаний. Головне ж – аби настала перемога, аби настав в нашій Україні довгожданий мир.
Галина Тебенько