14 січня у нас, у Волиця-Польовій в останню путь провели воїна Збройних Сил України, нашого односельця Едуарда Крюкова. Напередодні, 13 січня, він помер у страшних муках. Від розриву фосфорної бомби на передовій він отримав важкі опіки дихальних шляхів, стравохода, утворилася онкологія. Довгий час лікувався в госпіталях. Переніс декілька важких операцій, але хвороба прогресувала, пішли метастази. Надія переросла в безнадію.
Едуарда списали з лав ЗСУ, виписали додому. Всі гроші, які були в сім’ї, які надавали небайдужі люди, йшли на знеболювальні медикаменти. Мама Лєна працює на фермі відділку ТОВ «Україна-2001». Весь цей час, коли син лежав прикутий до ліжка, моталася до лікарні у Теофіполь і назад на роботу. Доглядала Едика дружина та її батьки. А маленька донечка, якій всього три рочки, весь час хотіла бути біля татка.
Не стало єдиного сина у матері, її надії, її люблячого сина. Не стало чоловіка, тата. Жорстоке, непоправне горе. Маму рятували цілу ніч, перед похороном її ввели заспокійливі препарати, щоб вона могла витримати цей страшний час. Весь час поруч з Лєною були сусіди, які надавали їй допомогу, викликали «швидку», не залишали її одну у цю жахливу ніч.
В останню земну дорогу провели Едуарда односельці, як це й належить, на колінах, зі схиленими головами, постеливши дорогу квітами та гілками хвої. Школярі нашого Волиця-Польовського ліцею зустріли домовину з бійцем, своїм випускником, з розгорнутими українськими прапорами. Все ніби, як належить бути. Але!!!
На похороні не було представників військкомату, ні представників Теофіпольської селищної ради, не було прапора на могилу, ні військового салюту.
Едуард не ховався від призову, і влітку 2023 року, отримав повістку та пішов захищати свою землю, свою Вітчизну, своїх людей.
А ви, кабінетні працівники, не знайшли годину, щоб вшанувати Героя, ще зовсім молодого хлопця, йому у березні мало бути лише 26 років! Невже вас не мучить совість ( якщо вона у вас є), ви ж знали, є ж ще відділення по роботі з ветеранами та членами їх сімей! Легко відмазатися, відписатися, заплющити очі, відгородитися від чужого горя.
Але існує закон бумеранга, який повернеться у вашу сторону. І тоді не нарікайте, за що це вам, бо ви повинні бути з людьми, жити і поступати по совісті, гідно, а не просто відсиджуватися на роботі.
Цей лист не просто моя думка, а й думка всіх небайдужих до чужого горя і болю людей, які живуть по совісті.
Євгенія Салацінська, село Волиця-Польова
