Вже майже рік, як Богдан Хом’юк зі Строків підписав контракт та служить у Збройних Силах України. Тоді йому ще навіть не було 19 років. Виріс у гарній роботящій родині, змалку був привчений до праці, допомагав батькам поратися по господарству. Після Строковецької ЗОШ І-ІІ ступенів закінчив Теофіпольську ЗОШ І-ІІІ ступені № 2, а в Теофіпольському професійному аграрно-промисловому ліцеї здобув спеціальність газоелектрозварювальника та тракториста. Його життя лише починалося. А тут – війна.
– Богдан у нас єдиний син, – розказує мама Світлана Миколаївна, – він у нас дуже хороший, ніколи у нас з ним не було ніяких проблем, ми, звісно, хотіли б прихилити йому небо, зробити все, щоб його доля склалася якнайкраще. І от у жовтні минулого року він вирішив піти служити у тероборону, тобто у роту охорони 8 відділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Йому відмовили, бо ж не служив а армії, а там повиннні бути поранені бійці, з інвалідністю. Але йому запропонували підписати контракт на службу у Збройних Силах України. Приїхав додому і таке нам розказав. Як ми плакали, як просили його, бо ж зовсім ще дитина! А він нам сказав, що це його вибір, і ми повиннні його підтримати, бо хтось же має захищати Україну! І от з четвертого грудня наш Богдан служить, пройшов навчання в навчальному центрі, а з 15 лютого постійно перебуває в «гарячій» точці, на Донецькому напрямку. Відтоді ми день і ніч у тривозі, чекаємо дзвінка чи повідомлення, і так безкінечно. Молимо Бога, щоб зберіг нашу дитину, щоб настала перемога, щоб більше ніколи не було війни.
Хоче мама подякувати всім, хто впродовж цього часу підтримував Богдана. Як було спочатку: видали йому форму 60-ого розміру, а він носить 48. Допомогла тоді заступник Теофіпольського селищного голови Валентина Бабак, за свої кошти закупила хорошу військову форму потрібного розміру. Кілька разів надсилав із Польщі потрібне військове спорядження Роман Бабак з благодійного фонду «Теофіпольське серце». Дуже допоміг і допомагає президент групи компаній ТОВ «Україна-2001» Вадим Лейві: проплачує ремонт автомобілів підрозділу, де служить Богдан.
– Всім цим добрим людям я дуже дякую, -продовжує,– бо кожна краплина цієї підтримки, цього добра для нас є дуже цінною, дуже важливою. Ще ж вже от буде рік, як ми «Новою поштою» висилаємо посилки з продуктами, бо туди, де наш син, ще ні разу не доїжджали волонтери. Хоч видають їм продукти, сухі пайки, і готують вони собі, коли повертаються із завдання. Але те, що ми присилаємо, не лишнє. Я хочу подякувати всім, хто допомагав нам в цьому, жителям Строків, хто пік і давав нам домашнє печиво, тушонку, закрутки, цукерки, мед. Дякую Богдановим однокласникам, які самі збирали та висилали йому посилки, дякую родині заступника директора Теофіпольського ліцею № 2 Наталії Шинкарук, яка кілька разів надавала нам багато продуктів. Бо все воно знадобилося. І от недавно ми дізналися, що Гуманітарний штаб Теофіпольщини відправляє вантаж на Донецький напрямок. Я передзвонила до Андрія Петринюка, спитала, чи можуть вони привезти овочі, інші продукти, а також і нашу передачу до Богдана та його хлопців. І так зробилося: у неділю ми приїхали, привезли передачу, вони завантажили причіп, і вже у вівторок надвечір Богдан зустрів цей вантаж. І він, і його побратими щиро дякують, дякують Теофіпольщині, що вона пам’ятає про земляків.
Один раз за час служби, наприкінці липня, приїдждав син до батьків у відпустку, всього на дванадцять днів разом з дорогою. Їм по сорок років, Микола Петров ич працює на фермі у відділку ТОВ «Україна-2001», а Світлана Миколаївна хазяйнує вдома, бо ж є чимале господарство, три корови. Як зраділи синові! А він змужнів, подорослішав, хоч у січні йому буде лише 20 років. Скільки довелося йому побачити жахіть війни, смертей та каліцтв побратимів!
– Але такий мотивований, такий впевнений, що ворога треба розбити, вигнати з нашої землі, – наостанок каже мама, – що Україна має перемогти. А на День незалежності отримав подяку від командування, і підрозділ його нагородили. Ми так тішимося, гордимося, що він такий молодий, а його визнають, поважають.
Коли єдиний син на фронті, це зовсім інше життя, це зовсім інший вимір. Та Світлана і Микола Хом’юки гідно несуть це випробування. Вірять у перемогу, вірять, що повернеться їхній син додому живий та здоровий. Бо він для них – єдина надія, він для них все – і віра, і любов.
Галина Тебенько
