Як невпинно летить час. Здається, ще вчора, а був серпень далекого 1972 року, ми сиділи з ним в одному кабінеті редакції районної газети «Червона зірка»(нині «Життя Теофіпольщини»)творили історію Теофіпольського краю в праці його трударів, піснях, відпочинку. А вже серпень 2023 року на його життєвому календарі – ювілейний. Бо четвертого числа всіма шанований у наших журналістських колах, та, врешті, у громаді, Валентин Дузяк святкує 75-річчя з дня народження.
Народивсяв мальовничому селі Пільний Олексинець Городоцького району Хмельницької області. Навчаючись у місцевій десятирічці, редагував класну, а згодомі загальношкільну стінну газету.. Спільно з членами учнівської редколегії підбирав до неї цікаві факти з бурхливого життя закладу. Ще з юних літ проявив інтерес до літератури.
Бувало, пожене корівку на пасовисько, а в торбині з окрайцем хліба та ще сяким-таким харчем, носив недочитану книгу. Там же за дитячими розвагами швидко проходив день. Але один з них став фатальним. Саме 13 червня 1962 року підлітки знайшли на лузі невідомий для них предмет. (Згодом казали, що то був боєзаряд часів Другої світової війни). Хлопчаки почали його розглядати, колупалися ножиком, щось відщипали. Пролунав вибух. Серед потерпілих був і Валентин…
Ось чому тепер Дузяк-старший із таким болем в душі сприйняв повномасштабне вторгнення російського агресора на територію нашої держави. Адже на собі відчув подих непам’ятної для нього війни 1939-1945 років. Бо там, нині в одній з гарячих точок перебуває Дузяк-молодший, син Олександр, полковник Збройних Сил України, вносить свою частку у знищення ворога, очищення української землі від вандалів ХХІ століття. Захоплюють нас його професійні та людські якості. Тож батько-ювіляр може гордитися таким сином, який прагне нашої великої Перемоги та робить все від нього залежне, щоб її наблизити.
…Здобув середню освіту, працював секретарем Ільковецької школи-інтернату, де навчалися та виховувалися діти-сироти. Невдовзі поєднав посаду вихователя. У цей час тісно співпрацював із редакцією «Червоної зірки», писав на шкільні теми, у своїх замітках висвітлював нелегкі трудові будні місцевого колгоспу «Дружба».
Уже нині можемо сказати, що по-різному приходять люди у свою професію, по-різному вибирають улюблену справу, що стає потребою всього життя. І її величні ть доля спрямувала його стежину до пишучої братії. Тобто, до газети, до друкованого слова. Його почерк запримітили у редакції районного часопису. Згодом, у серпні 1972, активного сількора запросили на роботу в редакцію. Тодішній відповідальний секретар «Червоної зірки» Павло Пасєка власноруч представив Валентина на співбесіду до очільника районки Вадима Шептицького. Відтоді ми вже стали працювати пліч-о-пліч в одному колективі.
За роки творчої роботи пройшов усі сходинки газетного та радіо-телевізійного зростання. Від рядового літературного працівника доріс до редактора газети. Ба, навіть точніше, на долю Валентина Дузяка випало ще тривалий час редагувати і «Життя Теофіпольщини». Бо у другому півріччі 1992 року газета стала носити таку назву. В кріслі редактора мав нагоду побувати іще раз – з грудня 2007 по серпень 2008, до самого виходу на пенсію. Як кажуть газетярі,в одну ріку ступив двічі. Та з нашим інформаційним тижневиком не розстається і донині, часто на шпальтах надибуємо його прізвище.
Наш іменинник – член Національної спілки журналістів України з 1982 року. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Франка. Є редактором, упорядником кількох літературних видань.
Без перебільшення, в долі Валентина Максимовича журналістика в засобах масової інформації посіла вагоме та дуже знакове місце. Вона була і залишається тією магічною силою, яка дала можливість не лише реалізувати свій творчий потенціал, а й проявити себе хорошим керівником, умілим організатором, Це за його сприяння діяли робсількорівські пости, працювала школа молодих кореспондентів. Творче життя вирувало. Зростав і тираж газети. А це неабияка оцінка-мірило людської душі до друкованого слова.
Валентин Максимович із радістю ділиться своїм баченням розвитку творчого процесу з слухачами літературнох студіЇ «Зорі над Полквою». Учасники цього вузького видноколу на власному досвіді відчули вплив цього вагомого художнього слова на відповідальність та універсальність, яке вони мають нести на своїх читацьких струнах.
Журналістський талант, помножений на власний життєвий та творчий досвід, зокрема, вкладається у більш як чотири десятки літ. Без перебільшення можна сказати, що з під пера цього майстра слова вийшла не одна сотня статей, репортажів, нарисів, критичних публікацій та публіцистичних роздумів. Глибина проникнення у життя трудівників Теофіпольщини очевидна. Проблема порушена, суть розкрита, вагомість важлива.
Не проходять повз пильної уваги журналіста проблеми, які виникають із реалій нашого життя. Хвилює позиція Укрпошти. ЇЇ керівники вже котрий раз підвищили тарифи за доставку газети. Ситуація складна. Нині ми дожилися до такого реформування, що пошта в маленькі села доставляється раз на тиждень, наприклад у вівторок чи середу, тож газети із таким запізненням доставляється до передплатника. Тому відмовляються люди передплачувати, хоча обіцянки поштовиків, як вже буде все краще, були солодкими.
Так, нам треба вчитися по-новому писати, шукати нові теми, нові підходи. Якщо будемо писати те, що люди хочуть читати, тоді вони будуть нашими друзями, однодумцями. А виграш – подвійний.
Валентин Дузяк – людина обов’язку і слова, активіст ветеранського руху, на теренах громади запалює свою зорю. По-новому. Яскравішу.
Побажаємо імениннику і надалі впевнено тримати чарівну жар-птицю – Слово. В ньому продукується неупередженість, сміливість духу і совісті, любов до важкого газетярського ремесла. Бо Валентин Дузяк переконаний, що людина повинна робити добро іншій людині. Адже, якщо комусь подаруєш часточку свого серця, та людина пізніше допоможе ще комусь. Цей лацюжок ніколи не переривається, коло доброти стає нескінченним. Це робить газету трибуною і рупором інформації.
Як журавлі восени відлітають у вирій, так і пливуть роки у Валентина Максимовича. Кинуті добірні зерна у родючий грунт дають дозріле колосся. Хай ще довго-довго жнивує на газетній ниві наш ювіляр! З роси і води тобі, колего!
Андрій Рудюк
