Як вже писалося у минулому номері газети, у середу, 12 квітня, з нашого Гуманітарного штабу Теофіпольщини завантажений домашніми смаколиками бус вирушив на Донецький напрямок. Тож хочу прозвітувати перед громадою, як все відбулося.

Почну з того, хто допоміг нам завантажити бус, освяченими капеланом нашого штабу отцем Василем Крисаком великодніми гостинцями (дві тонни вантажу): організатор шта­бу Андрій Петринюк, заступник голови штабу Василь Гандовський, представник шта­­бу в Бережинцях Микола Тимощук, голова вете­ран­ської організації громади Володимир Кобера, громадський активіст Анатолій Стучинський, працівники 8-ого від­ділу Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, бійці роти охорони Микола Жар­чинський, Микола Сидоренко, Анатолій Безощук, власник буса, наш водій з Великого Лазучина Олег Славецький. Ще хочу сказати, що завдяки допомозі начальника 4 відділу Шепетівського районного територіального центру комплектування та соціальної під­трим­ки підполковника Іго­ря Новосядлого, його спів­праці з підприємцями Бі­ло­гірщини, ми отримали сир, масло, тушонку. Частину цієї про­дукції надали для волонтерського центру Во­лодимира Мосейка, решту додали для нашого вантажу.

І от у середу, о сьомій вечора ми, тобто Олег Славецький, я, Анатолій Вальчук та Василь Гандовський виїхали на Київ-Харків-Чугуїв-Слов’янськ. Де взяли пальне: адже відстань нашого маршруту лише в одну сторону складала 1200 кілометрів. Пальне нам надали СТОВ «Святець», ТОВ «Подільське», ФГ «Кунчанський», ФГ «Карабіївське», фермери з Новоставець Володимир Сиверський, Юлій Вальчук, кошти на придбання пального надали приватний нотаріус Галина Сурма та депутат обласної ради Віктор Лебединський. Одразу скажу: добре, що в нас були посвідчення волонтерів від ГО «Десантно-козацький рій» Володимира Мосейка, тож проїхати блок­пости нам було легко. Пригощали ми тих вій­ськових на блокпостах освяченими пасками, дуже вони нам дякували.

Вже в четвер, об 11 ранку ми прибули в Чугуїв. Тут частково розвантажилися, надавали тим хлопцям, що виїхали до нас, всього потроху – копченості, паски, сир, домашні страви. Виявилося, що ці два бійці з Ізяслава, в одного дядько живе у Воронівцях, працює водієм КАМАЗа. Дуже вони зраділи, що ми їм стільки всього дали, зраділи нам, землякам, як рідним.

Як ми збиралися їхати, моя землячка з Великого Лазучина, мама бійця Олександра Томчука Олена Томчук та її сестра Галина Рудик передали йому гостинці. Казала, як не зв’яжетеся, то іншим хлопцям віддасте. Забрали Сашу ще з перших днів війни, захищав Ізюм, була там страшна біда. Та, слава Богу, живий, воює далі. Почав я до нього телефонувати ще з Харкова, не було зв’язку, потім з’явився. І на межі Харківської та Донецької областей ми зустрілися. Приїхав він з побратимом, передали ми гостинці від матері і тітки, ще свого надавали. Всі ми дуже тішилися, що так вийшло, що ми зустрілися, побачилися, що хоч на крихту подарували тим хлопченятам відчуття свята.

Далі приїхали ми у кінцеву точку нашого маршруту – у Слов’янськ. Тут ми мали вже повністю розвантажитися, мали бійці приїхати з-під Бахмута, з нуля. А ще з Костянтинівки до нас мав приїхати Григорій Лівак, михиринецький зять, забрати передачу для нашого Віктора Пузирея з Великого Лазучина від сестри Наташі. От чекаємо ми три години тих хлопців. Дзвонить цей Гриша, каже, зараз буду з товаришем. Під’їжджає автомобіль, бачу, йдуть двоє хлопців, а один з них – сам Вітя Пузирей. Мобілізували його у серпні 2022 року, спочатку був у Чер­ні­гів­сь­кій області, був під Бахмутом, отримав поранення, лікувався в госпіталі. Боже, в нього повні очі сліз, в мене повні очі сліз, не думав-не гадав, що тут побачимося. Віддали ми йому ту передачу, дали йому та Гриші всього, що мали.

Невдовзі приїхав і вій­ськовий з нуля, ми віддали решту гостинців. Знаєте, таке було в нас відчуття братства, ми мусимо для цих хлопців щось робити, щоб вони знали, що хтось за них переживає. Щоб залишилися живими, мали що їсти, мали все, що треба, щоб чим скоріше настала перемога. Бо яка кругом біда, половина Харкова розбита, Ізюм розбитий, села вздовж доріг знищені, одні комини стирчать, Слав’янськ без кінця обстрілюють.

Всім жителям громади, які долучилися до збору продуктів, всім, хто смажив, пік, готував домашні страви, сортував, складав, вантажив, – щиро дякую. А тим диванним патріотам, які дуже цікавляться, скіль­ки заробляють волонтери, хочу сказати: наша заробітна плата – це совість та патріотизм. Запрошую, приходьте у наш Гуманітарний штаб Теофіпольщини, працюйте, витрачайте свій власний час, бийте свій транспорт, везіть вантажі на фронт, наближайте перемогу. І тоді будете знати, скільки заробляють волонтери.

А ми будемо продовжувати робити те, що робили – підтримувати тих хлопченят, що на фронті. Бо інакше бути не може. Слава Збройним Силам України! Слава Україні!

Анатолій Козак, голова Гуманітарного штабу Теофіпольщини