Про пам’ятники Івану Підкові в Україні
Було колись – в Україні
Ревіли гармати:
Було колись: запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю…
Так писав Тарас Шевченко про відважного, сильного, славного, мужнього, козацького ватажка, отамана війська запорізького Івана Підкову, якому в 1578 році у Львові, за наказом польського короля, було відтято голову. Згодом його останки козаки перевезли в Канів і поховали на козацькому цвинтарі, недалеко від Чернечої Гори.
Ця героїчно-трагічна сторінка нашої історії запала нам в душу, і ми – скульптор, мій колега по фаху, галичанин Петро Кулик і я, архітектор, подоляк Володимир Блюсюк, тихенько працювали над варіантами пам’ятника народному герою. А коли проект був готовий – ми терпляче оббивали пороги радянських владних кабінетів, щоб дали дозвіл на спорудження пам’ятника в центрі Львова, де був страчений Іван Підкова. Тим більше, що скульптор має готові кам’яні брили, привезені з кар’єрів Теребовля, має бронзу на відлив скульптурних елементів. І ми, автори, навіть не заїкались на авторську винагороду, ми даруємо наш твір рідному Львову, який вивчив нас (!) І все рівно: ні(!), і все попахує українським «буржуазним» націоналізмом(?!)…
І ось повіяв свіжий вітерець і у 1982 році пам’ятник славному козаку у Львові було відкрито – наш подарунок місту! І нам винагорода: якісь невідомі два молодики підскочили до нас, пообіцяли по кулі в чоло і спритно зникли. Але кулі нас поминули, проте скульптору кастетом вибили всі зуби, а мене «пожаліли». То був час, коли Лєх Валєнса розворушив Польщу.
А далі тихенько зібрались і, щоб нікого не сполохати, поїхали ми в Канів шукати місце поховання козаків. Поклонились Тарасу Шевченку і відправились на козацький цвинтар. А там – непрохідні хащі кущів з колючками, темно…Від гробової тиші дзвенить у вухах. Мовчимо і ми… А «Було колись – в Україні ревіли гармати!...
Вертаємось назад, облюбували для пам’ятника Івану Підкові гарне місце – біля Чернечої Гори, недалеко від Дніпра. Повертаємось у Львів і тихенько,без розголосу, працюємо над другим варіантом пам’ятника відважному козаку – для Канева, також наш подарунок йому: Львів-Каневу.
Якщо у Львівському варіанті на природних кам’яних брилах домінує бронзова відтята голова козака, то в канівському вже пів фігура Івана Підкови виринає з величезної природної гранітної брили.
Але наближається 700-річчя Черкасам. Вже, знаючи про львівського Івана Підкову, черкаські українці-патріоти завітали до нас, авторів, - може порадимо щось. Ми радо відкриваємось, братаємось, п’ємо чарку дружби, зближаємось поглядам і вже невдовзі ми в Черкасах офіційно, на широкому державному рівні, було відкрито пам’ятник Івану Підкові. Наш другий подарунок – Черкасам( І). Девіз: Львів –Черкасам.
Про авторську винагороду ( гонорар) ані слова, бо не було б пам’ятника.
Окрилені успіхом і визнанням, уже відомі широкому загалу, особливо в ревнивому російському Києві( ох, той Львів!), ми знову за свій кошт, маючи вільний час, повертаємось в Канів і там, вже знані, затверджуємо вибране нами раніше місце під пам’ятник народному герою. Працюємо...
Загальне архітектурно – скульптурне вирішення 3-го варіанту пам’ятника зовсім нове, повний синтез скульптури і архітектури: стилізована, в повний ріст гранітна фігура козака, в гранітні блоки гармонійно, органічно, анатомічно, витримано вписуються бронзові скульптурні елементи: домінує голова ( портрет той самий) на фоні козацької фани з пікою, на грудях – рука міцно тримає пернач, під яким найгрізніша зброя козака – шабля!
Проект готовий. Їдемо в Канів. Влада міста дає добро, але з умовою: проект погодити в Києві. Їдемо в столицю і художня рада при Національній Спілці Художників Україні затверджує проект без жодних зауважень і порад. А далі – місцеві підніжки, пасквілі, волокита з організацією підготовчих будівельних робіт…
І ось фінал! 21 травня 2007 року пам’ятник Івану Підкові в Каневі, в серці України, урочисто відкрито на державному рівні! Наш третій подарунок Україні!
Девіз: Львів – Каневу.
Наш Геній, Пророк Тарас Григорович Шевченко давно-давно прославив славного звитяжця-козака в своїй поезії, а ми увіковічили його в бронзі і в граніті!
Хай віки гордо стоїть Іван Підкова, мужній, незламний отаман війська запорізького! Хай зустрічає гостей України, які їдуть, йдуть з усього світу до нашого Тараса!
І хай люди знають наших з того(!) Львова, тих, що і далі «стріляють» своїми творами, добрим словом. Ми не багатії і обійдемось, проживемо без гонорарів. В нас є більше, цінніше багатство: ми з моїм прекрасним другом, колегою, відомим галицьким львівським скульптором вміємо творити - маємо три Івани Підкови!
Крім того, в нас є романтичний пам’ятник співцю стрілецької слави Роману Купчинському на його малій батьківщині(Тернопільщина). На широкому державному рівні, вже в часи незалежності України, було відкрито неповторний пам’ятник князю Васильку Темному в Теребовлі. Поставили пам’ятник герою Першої світової війни, кавалеру найвищого ордена Англії Пилипу Коновалову в його рідному селі Кутківці Городоцького району нашої області. Маємо цілий ряд пам’ятників полеглим у Другій світовій війні, в тому числі в моєму рідному Святці. І поставили пам’ятники патріотам рідної землі – Борцям за волю України, і т.д. Працюємо далі.
Працював я і з іншими моїми колегами, добрими друзями скульптурами. І вже сам, як архітектор, маю десятки церков, побудованих за моїми проектами, спортивно-оздоровчі табори у Карпатах, об’єкти у Львові, інших містах. Залишається помітний слід на моїй рідній землі. І за мою 46-річну педагогічну діяльність в інституті я маю більше ста випускників-архітекторів, які успішно трудяться на архітектурній ниві.
Ось так ми, в «тому» Львові, в «бандерстані», як « величають» нас дехто з моїх земляків, «хвалять», творимо, вкладаємо наш посильний внесок в загальну українську скарбницю добра…
Володимир Блюсюк,
Львів, червень 2018 р.
Страта
Дзвін ударив – не дзвін, лиховіст,
Кат соломи наслав на поміст.
Та поглянув козак - отаман:
Чи над смертю я пан, чи не пан?
Гей, стеліть но сюди килими!
Сяє сонце, неначе з пітьми.
Гей, налийте но чарку вина,
Бо ж у мене – вина не вина:
Я невірних топтав, як лиш міг,
А тепер смерть прийшла на поріг.
Ти – не мудрий, королю, авжеж:
Ти за мене ганьбу понесеш.
А про мене заграють вітри!
Де ти, кате! Сокиру гостри!
І упав на майдан горілиць,
Дзвін ударив із сотні дзвіниць…
Знак непокори
Це бій, це гін, за щастям лови,
Це воля – братство і борня,
Ти, кажуть, розгинав підкови
Свого шаленого коня.
Ти нагострив свою домаху –
Та так, що тяла від плеча:
Тебе тепер ведуть на плаху,
Вже при хресті горить свіча.
Ти розганяв козацьку лаву,
Що ворог краявся навпіл,
Тепер твою – на палю славу,
Козацьку голову на кіл?
Козаче, батьку – отамане,
Король облуди не хова:
Вже сонце здійнялося багряне
І в небо сяє булава!
Шумить Дніпро, рясніють гори,
Горять при таборі вогні:
Ти станеш знаком непокори,
Звитяжним кличем до борні!
Микола Петренко
Ці вірші Миколи Євгеновича ще ніде не друкувались. Вони були написані після відкриття пам’ятника Івану Підкові в Каневі, коли були привезені світлини з того дійства.
93-річний полтавчанин, який добре пам’ятає Голодомор, криваві 1937-1938 роки, пройшов гітлерівські і сталінські сибірські табори, наш старший, мудрий наставник, - уважний шанувальник нашої творчості. А ми, вдячні, вчимось у нього глибоко шанувати, любити наше рідне слово, яке сильно допомагає нам!
Мово моя – та ж довкруж поторочі,
Пострахом зводять жорстоку принуку.
Вчився читати – так вибрали очі,
Вчився писати – відрубують руку!
Вчився розмови – аж рота зашили,
Думати вчився – затруюють душу.
Мово моя, повна спраги і сили,
Ми попри все до Великодня рушим!
Контрбанда
Наче той пучок болиголову,
Морений одвічно віщим сном,
Я возив повсюди рідну мову
У валізі із подвійним дном.
О, мої манатки, подорожні!
Митники із нюхом гончих псів!
Все одно: везу крізь всі таможні
У прийдешнє жменьку рідних слів!
Так я міг нанести на рими позолоту, та я не золотим пером пишу, а колючками табірного дроту!!!
Р.S Мій, наш дорогий Микола Євгенович, батько якого теж був репресований, але якось вижив, видав уже 114 книжок – поезія, проза. За ним ходить Шевченківська премія – а він не вміє гнутися, лизати..
Когда накипело
Хочу вам успеть до возможного нового обыска послать недавно написанное стихотворение…
От имени немногочисленных россиян, в ком еще остались совесть и здравый смысл, простите нас за горе, причиняемое вам этими головоризами при подавляющем одобрении зомбированной российской биомассы. Мне безумно стыдно за мою страну, творящую весь этот чудовищный беспредел. Стойкости вам и крепости духа!
Позор фашистской России!
Слава Украине!
России с нелюбовью
«И вот Россия «громкая держава»,
ее сосцы губами теребя,
я высосал мучительное право
Тебя любить и проклинать тебя»
Владислав Ходасевич
Роковая линия пройдена
И предчуствия все мрачней,
Мне Россия больше не Родина -
Сколько крови уже на ней.
На «хохлов» ты идешь с проклятьями,
Не впервой тебе на войне.
«Никогда мы не будем братьями»-
Слышать горько такое мне.
Но никак не уймешься, подлая,
Для тебя беда – благодать!
Скорешилась с бандитской кадлою,
Брать в заложники, убивать-
Вот и вся идея «лугандина»,
Самый полный ее портрет
Поскорей бы сдохла, гадина!
На земле тебе места нет!
Мертвечина твоя «амброзия»,
И звучит украинцев стон:
«Мало жертв тобі, «Новороссія»
Різних вбивць кривавий притон!»
На соседей несчастье кликая,
Снять ты с глаз не желаешь шор.
Украине – слава великая!
А России навек позор!
С уважением и наилучшими пожеланиями Александр Бывшев
Россия. Орловская область, поселок Кромы, 42 года, член Союза писателей ХХІ века, обвиняемый по 2-ум уголовным делам.
…То написав не Павличко, не Петренко, не Ліна Костенко, не український «буржуазний» націоналіст, ні бандерівець з того(!) Львова, з «бандерстана», навіть не малорос, не хохол, а написав великий патріот демократичної Росії(!)
Недавно бачив його по телевізору: худий, жовтий, сидів біля прикутої до ліжка мами. Остання його робота – вчитель в школі, викладав мови. Звільнили( !) – без права влаштуватись на будь-яку роботу. Живуть на пенсію мами.
Чому імперська Росія так мало народжує таких синів? Було б добре мирно жити з таким сусідом, а не оборонятись від наглості, від звіриної золотоординської люті, - грає в жилах кров хана, ревно служить тільки царю, ось зараз Путіну: не може кацап жити без воєн – давай йому тільки вбивати, руйнувати!.. І Росія плодить таких недоношених викиднів!
Львів, червень 2018 р
