Погода

10 березня на 87-ому році життя навіки відболіло у його дорогому Львові серце нашого талановитого  земляка, уродженця Святця, архітектора Володимира Івановича Блюсюка, щирого патріота України, велета українського Духу, великого шанувальника нашої газети, який впродовж останніх 11-и років став нашим прекрасним автором, публіцистом, розкривши і свій літературний талант.

Важко у це повірити, адже незважаючи на високі літа, мав чудову пам'ять, світлий розум, ще наприкінці минулого року писав глибокі, вражаючі роздуми про багатостраждальну долю України, про безкінечні загарбницькі війни Моксель-Московії-росії. Ще працював над замовленням владики Павла, робив проєкт церковки в українському стилі. Не встиг, не доробив. Не раз писав про вічне, яке неминуче настає – про вічну розлуку. І вона настала. Та залишив по собі помітний слід: 46 років, з 1962 по 2008, працюючи викладачем кафедри архітектурного проектування Львівського політехнічного інституту, поєднував педагогічну та творчу роботу. Під його керівництвом успішно захистили свої дипломні роботи біля 100 випускників, яких навчив вмінню архітектурно мислити, прищепив вміння класичної  архітектурної графіки. А скільки спроєктував церков, пам'ятників, скульптурних композицій борцям за волю України! Полишив свій слід і на Теофіпольщині: за його проєктами збудовані Святопокровський храм у Теофіполі, церква у Великому Лазучині, символ-пам'ятник на Полі безімнних героїв поблизу Дмитрівки.

Та найбільшою його любов'ю, вічним щастям та болем був його рідний Святець. Як зворушливо, до сліз проникливо писав про нього: «Ніколи не забуду тебе, мій дорогий батьку Святець! Багаття моєї чутливої душі романтичної душі не відгоріло, не стало попелом, воно горить і далі високим чистим полум'ям: мої гарячі спогади не погаснуть ніколи! Не згасне і моє щастя: народився на своїй рідній святецькій землі моїх предків і в тому щасті всяке було. За моє довге життя (славлю Господа Бога і дякую йому) в мою душу вмістилось багато всього: любові та ненависті, добра і навіть часом зла, жалю й зневаги, радості і горя , спокою й тривоги, смутку і журби, віри і зневіри, надії і глибокого розчарування. А найбільше  -  сонячних мрій і, на моє щастя, немало з них здійснились, були втілені в життя. І я, вірний син мого рідного села, свого рідного краю, своєї дорогої неньки-України – щасливий, тішусь, що творив для людей, приносив їм радість, добро, залишаю досить помітний слід на своїй рідній, дорогій, Богом даній, найкращій землі на світі!»

Не питай, по кому б'є дзвін, він б'є по тобі. Бо відірвалася частка душі, бо не стало справжньої  Людини, сповненої любові до правди, простої людини, рідного краю, дорогої, милої  України. Всі, хто знав Володимира Івановича Блюсюка, згадайте добрим словом та помоліться за упокій його великої, стражденної душі. Хай його прекрасні споруди, прекрасні пам'ятники послужать ще не одному поколінню українців, як символ національної ідеї, торжества пам'яті борцям за волю України!

Галина Тебенько, редактор «Життя Теофіпольщини»