Мальовниче село на лівому березі річки Семенівки має довготривалу і цікаву історію. Село під назвою Волиця Мінцова, згідно декрету короля Стефана Баторія від 25 листопада 1585 р., заснував Федір Сенюта Ляховецький. Впродовж часу село мало різних власників: Ярмолинецьких, Чолганських, Сенют, Яблоновських, Сапег, Борковських та різні назви: Волиця Мінцова, Волиця Ляховецька, а з 1945 р. ‒ Волиця.
Село не мало великої кількості жителів. В 1629 р. нараховувалось 35 димів, в 1863 р. ‒ 55 дворів. За переписом населення 1897 р. проживало 724 особи (546 православних, 150 католиків і 28 євреїв).
За участь у польському повстанні 1830-1831 рр. у князя Леона Сапеги село конфіскували й перевели у розряд державних. Проте, в 1830-х рр. граф Антоній Дунін Борковський гербу Лебідь придбав Волицю Ляховецьку та володів нею із сином Яном. Пізніше син Антонія, Адольф, очевидно, викупив Янову частину села і володів ним самостійно. Близько 1840 р. Адольф одружився з Сабіною Борковською, а в 1852 р. у них народилась єдина донька Луція Горновська, яка на сторінках свого щоденника зберегла для нас описи Волиці Ляховецької та подій, які відбувалися в далеких 1860-х роках. Сьогодні рукописний щоденник під назвою «Wspomnenia» зберігається в Бібліотеці Народовій у Варшаві.
Волиця Ляховецька розташовувалась на рівнині, оточена полями. Лише в далині проглядався дубовий лісок, який, очевидно, давно вирубаний, бо старожили його не пам’ятають.
Окрасою села був ставок, береги якого поросли очеретом. В кінці над ставом розташовувалась гребля, а за нею старий млин. Біля ставка розкинувся досить великий сад, проте, посаджений без особливого планування. До будинку графів вела липова алея з лавами по обидва боки. Далі росли високі каштани, ясени та груші. В саду росло багато видів різних квітів та кущів, в т. ч. жасмину.
Посеред саду стояв довгий білий будинок із великими кімнатами, широкими камінами, покритий бляхою (від будинку чи інших споруд того часу нічого не залишилось). Чогось особливого у тому будинку не було. Чи не єдиною прикрасою дому, за словами Луції, були великі скляні двері з квітами із кольорового скла, які вигравали кольорами під час заходу сонця.
В кутку саду розміщувалася пасіка, від якої ширився чудовий запах меду. На пасіці містилися типові для того часу вулики із пеньків, покриті солом’яними капелюхами. Луція згадує, що «біля пасіки часто сидів «дід- бджоляр з молочною до поясу бородою, який безустанно щось стругав».
Сама юна панянка не любила далеко гуляти. Виключенням був вигін, де вона полюбляла гратись з однолітками Марком та Кайєтаном. На цьому вигоні стояв високий хрест, огороджений білими штахетами, встановлений графом Адольфом Борковським в день народження доньки. Далі по обидва боки тягнулись сільські хати із садками. Село, хоча й було не великим, проте мальовничим. Луція писала: «Я не любила там ходити в тій стороні, бо зараз же там вискакували пси й лаяли без кінця, страшно мені було смертельно. Краще я бажала бавитись в саду… Той сад, то був мій рай, мій світ».
Волицю Ляховецьку часто відвідували різні поміщики, відомий лікар Гартман з Теофіполя.
Скориставшись кризою в Російській імперії після її поразки в Кримській війні, поляки закликали українців і білорусів повстати проти царату і відновити ліквідовану Річ Посполиту. З цією метою розпочалось січневе повстання 1863 р., у якому взяв участь власник Волиці Ляховецької Адольф Борковський. Про ці події згадувала дочка графа: «Все частіше пізно ввечері з’являлися невідомі гості, з якими батько довго розмовляв… Одного разу я почула, що то посланці національного уряду, побачила одного дня як моя мати вийняла з ящика з коштовностями бірюзову брошку з перлами й ланцюжок із різноколірними камінцями, оправленими в золото, яких я більше ніколи в домі не бачила… Також неодноразово бачила як Адольфіка [кузина] з Франею таємно шили амарантові хоругви й дерли шматки білого полотна, а одного вечора я помітила як якісь люди в сірих свитках занесли до комірки щось важке, а Зигмунд Ротаріуш [брат Адольфіки] одягнений як вони в довгих черевиках, світив їм ліхтарем, а потім вночі виїхав, з усіма, немовби вирушав у далеку подорож».
Луція також була свідком повернення до Волиці Ляховецької повстанців після битви польсько-українського війська Едмунда Ружицького проти царських військ під Салихою (поблизу Антонін) 26 травня 1863 р.: «повертаючись з димливими ще списами, в куряві… з загнаними кіньми [до маєтку Борковських] в’їхав великий фургон з червоним хрестом, з якого доносились зойки. Прохали води, обполіскували закривавлені шаблі, нахилялися по їжу, яку давали, пакували в сумки хліб і м’ясні страви… Всупереч забороні, я підійшла до коня зі склянкою холодного молока і дала напитись. Нахилився до мене вершник на коні… беручи з посмішкою склянку з моїх рук, притулив губи до моїх пальців і сказав: «Я Мясковський, завтра напевне жити не буду, дякую тобі панянко», а з моїх очей струменіли сльози, я зірвала з шиї медальйон і дала йому, він посміхнувся, заховавши його під коричневу свитку він, розвернувши коня, зворушливо скрикнув «Żyje Polska!» і поїхав за іншими зникаючи за брамою на наказ «відступ». Повстанці залишили в Волиці Ляховецькій своїх поранених: 18-річного Станіслава Жолкевського, який помер наступного дня, і ротмістра Мажевського, якого після операції відправили до Галичини.
Зрозуміло, що активність Адольфа Борковського під час січневого повстання на Волині не могла залишитись поза увагою російського царату. 20 серпня 1863 р. волинський губернатор М. В. Друцький-Соколинський надіслав подання генерал-губернатору М. М. Анненкову про усунення з посади мирового посередника 3-ї дільниці Старокостянтинівського повіту А. А. Борковського як політично неблагонадійного. А. Борковського звільнили з посади, відправили до Житомира, де засудили до 5 років заслання до Павловська Воронезької губернії, але вже в 1869 р. дозволили переїхати до Варшави. В 1865 р. графа змусили продати Волицю Ляховецьку. Пізніше новим її власником став генерал В. С. Познанський.
Граф Адольф Дунін Борковський помер 5 січня 1872 р. в Лохові в Горновських, під час приготувань до весілля доньки. Луція Горновська (1852-1921) спочатку проживала у Варшаві, пізніше в Любліні, а її донька Марія Горновська (1878-1944) загинула під час варшавського повстання.
На жаль від будинку чи господарських споруд тих часів нічого не залишилось, а на території саду сьогодні розташовується оздоровчо-розважальний комплекс «Волиця».
Вадим Яблонський,
вчитель історії
Поляхівського ліцею
