Якби ми вчились так, як треба
Залишилися позаду мої 81 і мій, заведений долею годинник життя, цокає далі, дякуючи Господу і слава Йому. Я не знаю і досі, якого розміру моя душа, але вмістилось в неї дуже багато: в ній щось постійно сіється і проростає, цвіте, рясно плодоносить, дозріває і я вже за своє життя накосив чимало і продовжую косити далі. У ній окремо, у найсвітлішому куточку, квітне моя любов до рідного краю, дорогого мого села, до моєї найкращої в світі Батьківщини – України.
Ще із студентських років мене цікавила її історія – коріння нашої нації, нашого народу, наша заборонена тоді, закрита за всіма замками, українська історична правда.
У тому (!) Львові я вже добре розумів, що в російській радянській імперії – СРСР «Кобзар» Шевченка, «Історія України – Русі» Миколи Аркаса, праці Михайла Грушевського становили потенційну загрозу для Москви, адже в них – свята наша українська правда, наш біль, наша печаль і правда про міфи, брехню кремлівських придворних істориків, ще царських, і ще кращих – радянських. Тому читачі цих книг, свідомі (!) українці, в очах окупанта ставали «бандитами», мазепівцями, петлюрівцями, українськими «буржуазними» націоналістами, бандерівцями.
Ох ці останні(!), які перейняли естафету за волю України з гаслом «Воля або смерть» від петлюрівців – повстанців Холодного Яру на Черкащині, повстанців
Поділля, в тому числі хлопців - патріотів нашої Теофіпольщини на чолі з нашим земляком Калеником Ковалем, родом із Святця – ох ці останні відчайдушні хлопці допекли Москві! Як довго, вже мертві «… стріляють нам і в спину». Й досі! Буваючи в творчих відрядженнях в багатьох куточках України, кожного року від-відуючи свій рідний край, своє село, я і далі чую те саме, сліпо завчене з уже давно поржавілих, протертих московських платівок : «Вони ж стріляли нам в спину, а ви там, у Львові, захищаєте їх, бо живете серед них».
Ой, дорогі мої, глибоко помиляєтесь: я живу не серед них, а з ними душа в душу,з моїми галицькими братами, де б я не був! Разом плекаємо і примножуємо заповітне Шевченківське єдиномисліє і братолюбіє, а не розкидаємося кожен «своїми точками зору», скопійованих і привласнених з ворожої антикорупційної пропагандистської отрути агресора-окупанта, засуджуємо ту братовбивчу лють, бачимо всі до чого то все привело: живемо в біді, хаосі, бардаку,живемо у війні, разом вболіваємо за нашу українську правду, яка вже вирвалася на волю…
Разом засуджуємо жирну пихату олігархічну мерзоту, сволоту, яка грабує Україну. Разом стоїмо між гордістю за Україну, її прадідів великих, дідів, їх теперішніх героїчних нащадків – Героїв Небесної Сотні та захисників Вітчизни на Донбасі і ганьбою, соромом на всю Європу, світ за псевдоукраїнську олігархічну державу на такій благородній території України, посланої нам Богом!
Разом робимо добро людям: стріляємо своїми, пам’ятниками, проектами церков, хто добрим мудрим словом – поезією, прозою, піснею. Поки що останній, наразі, наш вистріл зі Львова аж по Каневу пролунав після зелених свят: ми з моїм побратимом колегою-скульптором, також репресованим галичанином( його два брати воювали за волю України в УПА), вислали в Канів погоджений об’ємний проект пам’ятника Каменяру – Івану Франку, другий подарунок Львова, наш Каневу. У Львові похований Іван Франко, а в центрі міста стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. То хай по-дібне буде в Каневі: могила Шевченка на кручах Дніпра, а в центрі міста - пам’ятник Каменяру, хай два Генії України стоять на сторожі, об’єднують її і вчать робити так само українців!
А перший подарунок Львова Каневу – наш Іван Підкова, козацький отаман, вже стоїть в підніжжі Чернечої Гори біля Дніпра. Це про нього писав Шевченко:
Було колись – в Україні ревіли гармати.
Було колись – запорожці вміли панувати.
Панували, добували і славу, і волю.
Це про відважного славного козацького ватажка, голову якому, за наказом польського короля, було відрубано у Львові, а тіло поховане в Каневі.
А ми обидва – скульптор-галичанин і архітектор-подолян втілили його образ в граніті і в бронзі у Львові, в Черкасах і в Каневі. Хоч уже в літах, але і далі продовжуємо творити з талановитим відомим скульптором-галичанином. Разом! В тісній дружбі з П. Куликом.
До речі: скільки Галицька українська земля, Волинь, де зародилась армія УПА, народили видатних Постатей України! Згадаймо: Байда Вишневецький (Тернопільщина), один з перших засновників Козацької Січі, прославлений в боях Гетьман України Петро Сагайдачний (Львівщина), якого Москва і досі пам’ятає; Гетьман України Богдан Хмельницький (Львівщина); Роксолана, турецька бранка (Івано-Франківщина), Іван Франко (Львівщина); Леся Українка ( Волинь); Василь Стефаник (Івано-Франківщина); знаменита на всю Європу Соломія Крушельницька (Тернопільщина).
Так чому ж так, з такою братовбивчою люттю, з таким презирством паплюжити пам’ять їх волелюбних нащадків - відчайдушних Борців за волю України?
Якщо людина спирається на достовірні історичні факти, події, живе з правдою, совістю, честю, гідністю українця - тільки тоді буде порядок в своїй голові, в душі, а, отже і в суспільстві. Але в нашому реальному житті, на жаль, правду завжди випереджає брехня: вона прилітає першою, зручно вмощується і починає солодко, облесливо цвірінькати – ллється водоспад обіцянок, швидко входить в сліпе довір’я наївних зомбованих.
Наслухавшись, непомітно для себе ошуканий малорос, хохол, як нас «величають», ображають, робить із своєї голови ящик для всякого україно-ненависницького пропагандистського сміття наших недругів, ворогів, підхопленого 54 колоною Москви в Україні і, додавши до нього свої помиї з ідеологічною отрутою, поливає ним Україну. І отруєний хлоп тішиться, вірить в брехню, привласнює те все і видає за свої точки зору (?!).
Нагадаю для таких дуже приховане, замовчуване в Росії й досі:
1.У перші тижні Другої світової війни 1 500 000 червоноармійців із зброєю в руках добровільно здались в полон німцям.
2. Генарал А. Власов з цілою армією переходить на бік німців.
3.106 генералів добровільно здалися в полон німцям.
4. Під кінець 1941 був сформований загін 9-ої армії Верхмату.
5.В січні 1942 року була сформована Російська національна народна армія РННА, яку очолив Генерал К. Іванов, і воювала разом з німцями.
6. Лютий 1942р.- 1 500 000 росіян воювали на боці німців.
7. Липень 1943. – на Східному фронті на стороні німців воювало 78 російських батальйонів СС.
8. Була створена «Русская освободительная народная армия” – РОНА, яка була перетворена у 29 дивізію СС.
9. Була створена 1-ша російська національна бригада СС «Дружина», яку очолив полковник Н. Родіонов.
10.Отамани донських козачих антирадянських загонів: Краснов, Доманов, Павлов, Коновалов та інші.
Наведені дані взяті з офіційних документів і подані в науково-популярному виданні «Русь-не Росія». Черкаси. 2015. Львів.
Яка ж оцінка путінської фашистської Росії дій своїх кровних зрадників родіни – матушки Росії ? А ось яка: реабілітований генерал А. Власов «воевал с большевиками» (?!) А про зраду своєї родіни – ані слова! Московська православна церква Путіна-Кіріла похвалила донських козачих отаманів – «…хорошо боролись с большевицкой гидрой»(?!) і поставили пам’ятник зраднику їх родіни генералу Краснову. А про ізмєну родіни мільйонів росіян – повний мовчок.
Чи обдурені, зомбовані кацапи Росії, такі ж малороси, хохли в Україні щось чули, знали, знають про таку ганьбу, пазор (!) для Москви, для її отєчества, грішної московської церкви? Звісно:ні! Але зато…- скільки галасу, шуму, піни, прокльонів,брехні вилито і далі ллється на УПА, на ОУН, на дивізію «СС Галиччина», яка зразу розчарувалась в гітлерівській Німеччині – ніякої самостійної України (!) і хлопці влилися в ряди УПА.
Ми зараз живемо у війні. Об’єднуймося, братове українці, в боротьбі з нашим одвічним ворогом –окупантом! Викиньте, обдурені з своєї невинної душі привласнені чуті «свої точки зору», свою братовбивчу лють. Повикидайте зі свого лексикону оту «стрілянину в спину», ті єхидні, підкинуті словечка –«бандерстан», «майдануті». Очищаймо наші душі!
Любімо, шануймо, поважаймо наше рідне чисте слово, нашу солов’їну рідну мову і себе у ній! Як прикро, коли чуєш оте слизьке, безлике, безхребетне плазунське двоєдушіє: «Яка разніца як балакати? Ліш би колбаса була!». Яка то страшна паразит-омела та кака разніца, випиває, висмоктує із нашого древнього родового українського древа життя!
Як вже хочеться, щоб ми були в мирі, в злагоді, у вільному польоті, щоб в нас квітнуло все і серед зими, родили сади, хитали своїми кучерявими голівками волошки в золотому колоссі!
А в хаті – вишите все і …любов, радість, щастя! І так в кожній оселі на всій нашій рідній дорогій українській землі!
Молімось за нашу Україну – вона в біді!
«Бо нам потрібен мир не в ганьбі, не в поразці, нам потрібен мир у перемозі! Для цього нам треба об’єднуватися, бо чвари нищать нашу країну».
Припали до душі мені ці слова отця Василя Крисака, благочинного УПЦ КП, які я прочитав в газеті «Життя Теофіпольщини» № 27-28 за 6 квітня 2017 року, коли відвідував свій рідний край, своє село. Наша рідна українська церква просить об’єднуватися, будьмо мудрі!
Нагадаю ще раз слова Л.Троцького, порада Леніну, сказані ним в буремному 1919 р, коли вся Україна повстала проти червоних більшовицьких окупантів: «Будь проклята эта Украина, сжечь ее до основания, всех перебить и на их месте поселить русских! Это должен помнить каждый русский человек!»
То як нам, українцям, бути? Що ми повинні пам’ятати? Чи ми без своєї пам’яті чужинці у власному тілі?
Невже ні царська, ні більшовицька радянська, ні теперішня фашистська путінська Росія своєю звірською вбивчою люттю нічому не навчила наївних малоросів, хохлів, прихильників «руського мира».
Летять літа. Здоров’я вже не те, а то полетів би соколом до хлопців в окопи Донбасу! А так, мирись з тим, слухай, як щемить серце, як щось хоче роздерти душу, коли кожного ранку біжиш до свого старенького, ще тодішнього кухонного «брехунця», слухаєш, переживаєш: як там сини України, чи всі живі, чи, не приведи Господи?
Багатостраждальна дорога рідна, найкраща в світі, земле наша, мила Україно! В чому ти завинила перед Богом, за що тебе так кусають наші вороги? Ти ж ніколи жодного сантиметра не відрізала чужої території! Ти ніколи нікому не заподіяла ні крапельки зла! Ні-ко-ли! Ні-ко-му!
Це підтвердять вічні небеса, що над тобою!
«Якби ми вчились так, як треба, той мудрість би була своя». Так, якби всі українці вчились так, як радить Шевченко, обнялися, а не чубились між собою, кожний з «своє точкою зору» на радість ворогу, якби українці знали свою українську правду, знали і криваву золотоординську історію одвічного нашого ворога - окупанта, провітрили голови від чаду кремлівської пропагандистської отрути, то матері України, сини яких зараз на фронті, спали б спокійно, а не стояли б на колінах перед іконами, не молились би повернися, синочку, живим!
А він, бідненький, вже вдень, в ту спеку з пробитими осколками грудьми, впав в неораному донецькому степу, відчув кінець, скільки ще мав останніх сил, вдихнув в розірвані легені повітря і з кров’ю, із болем видушив із себе: ма-мо-о-о! Попрощався із нею….
Закрив важкі повіки і в очах з’явилася дівчина, вся в білому-білому, як ангел, і у вінку, і зразу зникла. То була кохана його, яка недавно приїжджала до нього… Відкрив ще раз очі : Гос- по-ди-и-и! І дивиться у високе голубе небо, а воно враз помутніло, потемніло, зов-сім почорніло - густа скляна пелена насунулась на очі і серце сина навіки зупинилось…
А в той же день, в ті хвилини, коли син кликав маму, прощався з нею, її материнське серце щось відчуло недобре – стукнуло раз якось не так, а потім ще іще…і мама швиденько до свого радіо. Що скаже? А звідти: а льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина…
Так само затріпотіло серденько коханої сина. Чого ж? Вона ж недавно, в тому самому неораному степу, серед трав обнімала, цілувала свого милого – здорового, сильного, мужнього і такого ніжного…
Так, вона приїжджала…
Вона приїжджала – ти, Боже, прости,
Вона пробивалась крізь всі блокпости,
Везла у подолі дівочу жагу
І ласку, і пісню таку дорогу.
Та ще вишиванку, білішу, ніж сніг:
Це буде від кулі йому оберіг!
Вона цілувала – дві долі навпіл,
Вона повернулась - що брала в поділ?
Обоє хотіли, щоб донька чи син,
Вона повернулась, він згинув один.
Весна похитнулась в ту зболену мить,
Потьмарились зорі, померкла блакить.
Та знаком небесним сяйнуло згори:
Вернися, сорочку його забери!
На першу пелюшку – лишень попери!
Микола Петренко
Володимир Блюсюк
Львів. Травень, червень 2018 р.
