Федоревич
Віктор Іванович
Народився 21 червня 1961 року в селі Святець Теофіпольського району.
Перебував в Афганістані з 16 лютого 1980 року до 03 серпня 1980 року.
Рядовий.
Нагороджений медаллю «За відвагу».
Отож, закінчивши навчання у Святецькій загальноосвітній школі, Вітя Федоревич пішов працювати в місцевий колгосп трактористом, набувши цю спеціальність безпосередньо в стінах сільського навчального закладу. Працював хлопець з молодечим запалом у серці. Від голови правління колгоспу «Більшовик» Анатолія Григоровича Кушніра навіть Похвальну грамоту отримав.
Вікторові Федоревичу до душі прийшлася робота в полі разом з односельцями, хоча й були вони всі різного віку та уподобань. Але спільна праця єднала людей, здружувала, кликала на трудові звершення. У праці минав час непомітно. Ось призовникові Віктору Федоревичу вже й повістку вручили про те, що йому пора виконувати свій почесний громадянський обов’язок – йти служити до лав Збройних Сил СРСР. Юнак сприйняв це з радістю, бо ж мріяв, як і всі сільські хлопці, служити в армії.
22 жовтня 1979 року в обійсті Федоревичів звучали веселі пісні, линули бравурні музичні мелодії. Було й багатолюдно. Бо ж проводжали односельці Віктора в солдати. Бажали здоров’я міцного, успіхів, неба мирного над головою, та й щасливого повернення до рідної батьківської домівки.
І ось рядовий Віктор Федоревич вже у Прикарпатському військовому окрузі. Рота почесного караулу, куди він потрапив на службу, дислокувалася у Львові. Почалися навчання, шикування, вправи зі зброєю. Хлопцеві із Святця, без перебільшення, це надто припало до душі. Тому старався робити все ретельно, як того вимагає військовий Статут.
Проте, через деякий проміжок часу рядового Федоревича та багатьох інших його товаришів по службі перевели в мінометний підрозділ, де він перекваліфікувався вже на навідника. На одному з військових полігонів Львівщини у військовослужбовців мінометної батареї тривали заняття з бойової підготовки. В ході польового виходу бійці на практиці відпрацьовували отримані теоретичні знання.
Та одного разу їх з полігону раптово повернули до Львова в місце розташування постійної дислокації військової частини. А потім перекинули в місто Мукачеве Закарпатської області, де формувався мотострілковий полк, до складу якого входила мінометна батарея, в якій служив Віктор. І вже саме тоді командування повідомило воїнам, що їх готують до виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані.
А далі була спецпідготовка: спочатку в Ташкенті, потім – в Термезі, де понад місяць проходили адаптацію до місцевого клімату з одночасним навчанням стрільби з відповідної зброї.
16 лютого 1980 року рядовий Віктор Федоревич разом з однополчанами перетнули кордон з Демократичною Республікою Афганістан і взяли напрямок до північно -східної частини країни – до міста Кундуз. Тут радянські воїни охороняли аеродром, ходили також на бойові операції в гори. Полк розташувався в не дуже вдалому місці – на піщаному плато. При переміщені бойової техніки постійно піднімалася хмара пилу. Умови життя були дуже складними. Солдати жили в палатках по 15 – 20 чоловік. Дуже важко стало літом, коли почалася спека. Не вистачало води не тільки вмитися, не кажучи вже про душ, але навіть напитися.
Скрізь на бійців чатувала смертельна небезпека. Й оте лихо не забарилося. 3 серпня 1980 року воно зробило свою чорну справу. Під час проведення чергової бойової операції в горах рядовий Віктор Федоревич отримав важке поранення: душманська куля снайпера пройшла близько серця та прострілила легеню. Стан пораненого – надто критичний.
Бійця якнайшвидше відправили в госпіталь міста Ташкент. Медики доклали максимум зусиль, аби врятувати життя молодого бійця. І хірург мовив тоді Вікторові: або ж хлопець народився в сорочці, або ж ангел-охоронець над ним змилостивився. Та як би там воно не було, але хлопець з України вижив усім смертям на зло. За мужність і відвагу, проявлені в цьому бою, окрім залишеного шраму на тілі, сміливцю вручено державну нагороду. Нині на лацкані святкового піджака Віктора Івановича заслужено красується медаль «За відвагу».
Звісно, після такого поранення й тривалого лікування рядового Федоревича комісували і відправили до рідних у Святець.
Відпочивши кілька тижнів, Віктор вступив до Хмельницького профтехучилища №11, де здобув професію токаря. Саме з цією професією в листопаді 1980 року він прийшов працювати на престижний в області радіозавод «Новатор».
Понад двадцять літ трудового стажу присвятив Віктор Іванович цьому підприємству. Саме тут він познайомився з миловидною монтажницею Фаїною Василівною Кривенчук, яка родом з Новоушицького району. Оте знайомство переросло в палке кохання комсомольців. Так-так, ви правильно прочитали. Адже Віктор з Фанею познайомились на звітно-виборній комсомольській конференції, куди прибули, як передовики виробництва. 1985 року вони одружилися, створивши гарну й міцну сім’ю, виховавши сина Олександра і доньку Віталіну.
Нині вже й трирічна внучка Софійка радує дідуся з бабусею. А коли підросте, то обов’язково запитає в дідуся Віті про його особисту історію з отією бойовою медаллю «За відвагу». І він розповість, як з привілейованої роти почесного караулу потрапив на… ніким неоголошену війну в далекій та чужій країні. Але, слава Богові, залишився живим. Залишився, щоб жити, творити, бачити рідних і, зокрема, свою маленьку внучку Софійку.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ
Грудень 2021 року
