Я тут маю на увазі мого колегу по перу Андрія Рудюка з Теофіполя, з яким мав честь познайомитись у далекому 1971 році. І не будь-коли, а саме в день свято апостола Андрія Первозванного. І не де-небудь, а в редакції районної газети «Червона зірка», котра нині має символічну назву «Життя Теофіпольщини». У цьому засобі масової інформації Андрій Степанович обіймав посаду завідувача відділу партійного життя. Разом з ним тут творила районний часопис вчорашня випускниця Теофіпольської середньої школи Людмила Коханець, яка опікувалась комсомольським життям нашого краю. Їхній трудовий дует давав «на гора» багато цікавих газетних розповідей, які викликали в читачів жвавий інтерес.
Все це – добре. Але ось Людмила Коханець вирішила підвищити рівень своєї професійної діяльності та й вступила на навчання до Львівського державного університету імені Івана Франка на факультеті журналістики, а Андрій Рудюк неждано-негадано в серпні 1973 року перейшов через поріг з редакцією – в районний комітет комсомолу на посаду другого секретаря (ці дві установи були в одному приміщенні, їх розділяв лишень вузенький коридор).
І в райкомі комсомолу Андрій Рудюк показував зразки самовідданої праці. В особі цього вожака спілчанська молодь Теофіпольщини відчула для себе новий приплив сил та ентузіазму. Відрадним було й те, що секретар не відсиджувався в службовому кабінеті, а постійно був серед молоді на виробничих ділянках колгоспів, підприємств, навчальних закладів, у культосвітніх установах нашого краю. Юнь прагнула зустрічей зі своїм добросердним наставником для подолання тих чи інших навчально-трудових вершин у суспільстві. І кожна така зустріч комсомольців із Андрієм Рудюком (на фото він третій справа) – це новий крок до гарних здобутків у трудовому суперництві, яке тоді мало надто важливе значення у виробничих, навчально-освітніх колективах.
Ви хоча б не подумайте, що Андрій Рудюк відрікся від журналістської творчості. Ні, і ще раз ні! Бо ж про те все, що секретар бачив і що відпрацьовував спільно з молоддю, він описував у доступній та зрозумілій формі на сторінках районної газети. Кожен номер часопису знайомив читача з тими чи іншими новинами з життя та діяльності комсомольсько-молодіжних колективів, які прославляли себе досягненнями у праці, успіхами в навчанні та зразковому відпочинку.
Все було добре: живи і працюй. Радій гарному сьогоденню. Як мовиться, - є робота непогана, заробіток для сім’ї є, на здоров’я не поскаржишся. Он є під боком й дружина Ніна з первістком-сином Олегом, який пішов уже в дитячий садок. Та й комунальну квартиру вже має сімейство. Одна тобі благодать: працюй, живи, відпочивай.
Проте, Андрій Степанович надумав собі повернутися на роботу в редакцію районної газети «Червона зірка». Тим більше, що там вивільнилась посада завідувача відділу сільського господарства. А добродій Рудюк, щоб ви знали, мав ще й вищу освіту вченого агронома. Тож закортіло йому випробувати себе в цьому професійному напрямку. Тому восени 1976 року він уже обійняв ту творчу й відповідальну посаду в редакції.
Оскільки Андрій в друкованому органі був не новачком, то й надумав удосконалити свій стиль роботи. Вирішив пішки обійти поля і ферми, що межують із сусідніми з Теофіпольським районами. У напарники взяв собі кореспондента Валентина Дузяка. І вирушили хлопці в напрямку Данилівки, Бережинець, Рідки, Волиці, Поляхової, Волиця-Польової, Олійників, Заруддя, Лідихівки. Якщо запитаєте, яка мета цього походу, то я поясню: щоб зустрітися й поговорити з людьми межуючих районів, почути й побачити, порівняти одне з іншим, зробити економічно-аналітичні висновки – що краще, а що поганіше, на чому зосереджувати свою журналістську творчість в прийдешніх днях. Забігаючи наперед, скажемо, що цей пішохідний марафон (аякже – десь 40 кілометрів за день!) дав для сільгоспвідділу редакції газети «Червона зірка» багато корисного при проведенні трудової районної естафети на честь 60-річчя Великого Жовтня. Для переконливості в цьому кожен з нас може дізнатися з архівних газетних підшивок «Червоної зірки» того часу.
Треба відзначити, що це один з багатьох методів газетярської діяльності члена Національної спілки журналістів України Андрія Степановича Рудюка. Я вже тут не згадую його титанічної роботи по налагодженню діяльності сількорівських постів в населених пунктах Теофіпольщини. Бо ж вони – перші помічники журналістів. А загалом сільгоспвідділ редакції, очолюваний ним, працював творчо, з піднесенням та перспективою.
Попрацювавши отак ще п’ять з лишком років в редакції, Андрій Степанович успішно вступає (тоді було надто престижним) на навчання слухачем відділення журналістики Вищої партійної школи ЦК КП України. Знайомі мені там викладачі похвально відгукувались про його тодішні науку й дисципліну.
Після закінчення навчання у ВПШ А. С. Рудюк в районній редакції не почав працювати, бо не було вакантного місця. Натомість його запросили на роботу в районний комітет компартії: спочатку інструктором організаційного відділу, а потім перемістили на посаду завідувача загальним відділом, який він очолював майже до завершення 1990 року. І ще працював би, але, як знаємо, компартія почала значно втрачати свої політичні позиції.
Далі трудовий шлях героя нашої розповіді проліг до Теофіпольського професійно-технічного училища №34, де він цілісіньких вісім років працював на посаді заступника директора з навчально-виробничої роботи. І тут він в заслуженій пошані, і тут він з гарним авторитетом у колективі.
Та ось появилося вакантне місце в редакції райгазети, і журналіст Андрій Рудюк очолив тут відділ агропромислового комплексу. Коли ж на початку 2000-х у редакціях, в тому числі й у Теофіполі, розпочалося скорочення штату творчих працівників, то Андрію Степановичу довелося трішечки попрацювати і в центральній районній бібліотечній системі, і директором «Теофіпольлісводу».
Завершив свою трудову кар’єру А. С. Рудюк завідувачем інформаційно-аналітичного відділу радіотелевізійної компанії «Теофіполь». Тут журналіст показав гарні зразки трудової доблесті, професійної майстерності. Його змістовні та різножанрові телепередачі радували душі глядачів своєю привабливістю, дохідливістю, правдивістю. І як тут не згадати недавню мою розмову з колишньою підлеглою Андрія Степановича – нині пенсіонеркою Людмилою Коханець, яка мешкає із сім’єю в Києві, але частенько приїжджає на свою малу батьківщину – Теофіполь.
- Про мого першого вчителя й наставника в журналістиці – Андрія Степановича Рудюка – я найкращої думки, щирої вдячності йому, - каже Людмила Степанівна. – Я про це хвалилась людям, навчаючись у Львівському держуніверситеті, я про це наголошувала і коли працювала не один рік в республіканській газеті «Голос України» (колись - «Радянська Україна»). Чули мої оди на його адресу в ближньому й далекому зарубіжжі, коли перебувала там, як спеціальний кореспондент чи активний волонтер. І в тому, що я стала Заслуженим журналістом України, і те, що нагороджена орденом княгині Ольги, і Зіркою української журналістики, і нагрудним знаком «Золоте перо» НСЖУ є велика заслуга мудрого наставника з Теофіполя – Андрія Степановича Рудюка. Честь і хвала йому не тільки в цей святковий ювілейний день, а на всі сто, а то й більше прийдешніх років його життя. Він на це сповна заслуговує.
Який ювілей має на увазі Людмила Коханець? – запитаєте ви. Скажу: 1 січня Андрію Степановичу Рудюку колись виповниться 100 літ від дня народження. Але не поспішайте, зачекайте, бо в 2022 році зозуля накувала йому лишень – 75. А отих 25 – в нинішнього ювіляра ще попереду. Тож не поспішаймо.
Нехай і наш ювіляр не квапить час. Бо ж ще треба онуків оженити, правнуків і праправнуків діждатися. Та й дружина-щебетуха Ніна Семенівна бажає почути любовно-звабливе слово від коханого чоловіка. Тож жити є для кого і задля чого.
І залишається в нас сподівання, що А. С. Рудюк тих своїх 25 до сотні, а то й більше, ще проживе, приспівуючи та пританцьовуючи. Бо ж у своїх нинішніх 75 літ він бездоганно ще виконує в колі танцюючих «Циганочку» чи «Матроське яблучко» з присядом і присвистом. І ніхто йому не відмовляє на запрошення до танцю (бо він ще не топче ноги напарнику), що переконливо бачите й на цьому фотознімку. Тому є всі сподівання, що Андрія Степановича старість вдома не застане. Бо він завжди в дорозі, завжди в путівці. І нехай! Нехай йому завжди і скрізь щастить! Він того вартий.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ,
ветеран журналістики
