Чого ж доля так розпорядилася?
Про Володимира Цимбалюка зі Строків, хорошу, чесну, справедливу людину, ми писали двічі: як 21 квітня 2015 року, він, 49-річний не зовсім здоровий чоловік, був мобілізований в АТО. Не ховався, як другі, молодші та здорові, сказав, піде і все, щоб хлопців його не забрали. Бо ж Віталій та Вася спортсмени, боксери, вчилися якраз в Івано-Франківському коледжі фізичної культури. Що вони ще в житті бачили, а він Кам’янець-Подільський радгосп-технікум закінчив, строкову відслужив, скрізь раду собі давав, робив електриком в колгоспі, далі в «Україні-2001». Як було далі, ми дізналися від його дружини Світлани, героїні нашої «Лебідки». Повідала вона нам, що був її Володя на передовій лінії оборони, ремонтував військову техніку, Бог милував, повернувся 7 липня 2016 року з посвідченням учасника бойових дій. Тим часом хлопці їхні позакінчували коледж, стали працювати в Івано-Франківську, Віталій – в міській школі, Вася - в коледжі та спортивній школі. Вася далі призвався в Національну гвардію, відслужив строкову службу. Володимир же сторожував у Строковецькій школі, разом доглядали велике господарство, старалися для хлопців.
І тут, як сніг на голову, розказують нам люди, що похоронили Володю. Ще 23 травня(!). Дуже він за все переживав, хотів, щоб кругом було по-справедливому, і серце хапало, тиск скакав, голова боліла, ще ж обсипало її чиряками. Не на Мальдівах був, не на Буковелі, в окопах сидів, в бліндажах, не пройшла та війна йому даром. Просила Світлана, щоб йшов в лікарню. Не пішов, думав, минеться. Того дня їздив в Тернопіль, привіз Світлані троянди посадити, а собі – виноградну лозу. Жити хотів. Дивився телевізор, вона ж лягла спати, вдосвіта ж вставати. Проснулася опівночі – а він синій, неживий. Ховали одразу на другий день, бо тримати не можна було.
Не було на похороні нікого з райвійськкомату, ні з ГО «Теофіпольська районна організація учасників АТО», ні волонтерів, ні з адміністрації, ні з районної ради. Може, не знали? А він же учасник бойових дій! Розцінила це родина, як неповагу.
І чого так доля розпорядилася? Не може Світлана збагнути, не може змиритися, все для неї, як страшний сон. Зостався на трохи коло неї Віталік, щоб підтримати маму. Бо ж одних ланцюгів аж 12.
А було Володимиру Цимбалюкові лише 52 роки. Серце не витримало.
А.Джус
