Яскраві

сторінки її життя

У переддень Міжнародного жіночого дня 8 Березня, хочу розповісти на сторінках районної газети про жінку, якій 6 березня виповниться 85 років. Це вчителька - пенсіонерка Новоставецької середньої школи Олена Михайлівна Середа, дівоче прізвище Патлай. 42 роки пропрацювала вона на вчительській ниві. Завжди бракувало часу за роботою, а тепер є час, щоб почитати, подумати, згадати…
Сім’ю Явдокії Феоктистівни Матящук зі Строків, матері Олени, розкуркулили, бо дід не захотів іти в колгосп. І їх усіх вигнали з хати: батьків, діда і дванадцятеро дітей. Жити довелося в наймах. Мама була в Погорільцях і заходила до сестри Мотрі Варнацької, її чоловік Демид Романович Варнацький був вчителем початкових класів. Там вона і познайомилася з майбутнім батьком Олени, Михайлом Федоровичем Патлаєм із Кривовільки. Михайло, по закінченні Новоставецької семирічки, був направлений на роботу до Воронівецької школи. Проте через конфлікт зі священиком покинув роботу і поїхав у Шепетівку до брата Федора. Брат раніше служив на крейсері «Аврора», а після революції водив поїзди. Артем, брат Миколи Островського, був підручним у Федора – машиніста поїзда. Вони дружили. Михайло влаштувався працювати табельщиком в депо. Пізніше повернувся додому і працював учителем початкових класів у Кривовільці. Школа не мала приміщення, тому дітей учили по хатах, по черзі.

Олена народилася 6 березня 1936 року. Дитина війни. Часто згадує своє навчання у початкових класах Кривовільської школи:
- На заході йшла війна, але дуже хотіли вчитися. Перші класи - комплекти були переповнені і на всіх один Буквар. Багато дітей хворіли на кір, скарлатину, дифтерію. Лікування не було і ми часто ходили хоронити своїх однокласників. Не було і одягу, взуття. Моя подруга, з якою ми сиділи за одною партою, мала взуття: на одній нозі солдатський черевик, а на другій – туфель на каблуку. Та й інші мали не краще… Наша вчителька, Ликера Явтухівна Паранюк, за один тиждень похоронила двох своїх дітей 3 і 5 років, а в кінці тижня отримала похоронку за чоловіка. Проте в цієї жінки ще була сила покласти руку на голову сироти, підтримати… Писали хто на чому, навіть крейдою на кусочках фанери, покрашеної бузиною. Ми лакомилися білим печеним цукровим буряком, він був дуже солодким. Зимою в класі стояла буржуйка, яку палили торфом, і ми часто чаділи. А щоб напитися води, треба було пробити кружкою лід у відрі. Щоб побачити вулицю, треба було довго дмухати на шибку, щоб зробити проталину. Але читати і писати навчилися всі. На той час багато дітей уже втратили батьків і треба було думати як жити. Після жнив збирали на полі колоски, але це було заборонено. Їздили полем польові, відбирали торбинки. Потрібно було втекти, щоб принести додому зерно, яке змелять на жорнах, щоб зварити суп…
Олена Михайлівна гарно навчалася. Про це свідчить Похвальна грамота, вручена їй по закінченні Кривовільської початкової школи у червні 1948 року.
У п’ятий клас перейшла у Новоставецьку семирічку, було два паралельних класи. Війна уже закінчилася, але жити легше не стало. Почався голод.
Діти працювали разом з дорослими. Поля занедбані, техніки не було, коні голодні падали в борозні. Жінки скородили поля коровами, і ті корови ще мали доїтися, щоб годувати сім’ї. Але тоді багато учнів були не байдужі до математики. Надіялись, що буде техніка і вони замінять батьків, які не повернулися з фронту.
- Школа була не відремонтована повністю, без огорожі, коло школи паслися гуси і корови. Тоді Петро Петрович Стріхар взявся покращити справу. Зайняв великий кусок вигона, організував учнів і викопали кругом школи глибокий рів. На зайнятій площі зробив учнівські дослідні ділянки. Класи розділив на ланки, які мали вирощувати якусь культуру. Приносили з дому насіння і гній, сіяли, обробляли і доглядали рослини. На кожній ділянці стояла табличка з написом, яка культура, якої ланки і з якого класу. Треба було вести щоденники спостережень. Кожна ланка намагалася зробити свою ділянку найкращою. Я вирощувала квасолю, ранню капусту і в мене зародилася цікавість до біології, - розповідає Олена Михайлівна.
По закінченні Новоставецької семирічки, дівчина продовжила навчання у Теофіпольській середній школі. Уроки розпочиналися о восьмій тридцять, світла у школі не було. На навчання прийшло немало учнів, але з часом відсіялись, бо навчання було платним і не кожен зміг платити. Частина молоді пішли навчатися у технікуми, училище, на роботу. Класи були переповнені.
- У нашому восьмому класі список учнів не поміщався у журналі, бо було нас 45, в журнал ще вкладали зошит. Вчителі були дуже вимогливі. Вчитель математики, А.А.Квасюк, викликаючи до дошки, забирав зошита з домашнім завданням і якщо ти не міг розповісти, і показати, як розв’язав задачу – отже, списав. Якщо так повторювалося кілька разів, могли виключити зі школи. У 9 клас нас перевели 19 учнів
- Було три класи, але дуже сильні. Наш класний керівник Нестеренко Никифор Іванович, інвалід війни, без руки, виховав нас так, що ми проводили комсомольські збори без нього, вказували на помилки у своїх однокласників. У 1953 році, коли помер Сталін, в коридорі школи світилася гасова лампа, плакав радіоприймач і всі, хто там був, плакали. Випускалося нас у 1954 році 82 учні і, уявіть собі, не було жодної медалі, не дивлячись на те, що вчилися разом із нами діти тодішньої еліти. На зустріч з нагоди 50 річниці випуску нас зібралося лише 28. Ми замовили у Свято-Покровському храмі службу за здоров’я усіх живих і за упокій всіх померлих колишніх наших однокласників та учителів, - продовжує свою розповідь Олена Михайлівна.
Шкільні роки закінчились і Олена вирішила навчатися в Кременецькому педінституті. Щоб подавати документи, поступати туди, треба було іти пішки. Навчалася на факультеті біології та хімії заочно. Зі школи добре знала математику, мала гарні оцінки у атестаті.
1 жовтня 1954 року через брак учителів у Мануїльському районі Кам’янець-Подільської області, була призначена учителем математики 5-6 класів Волицької семирічної школи, а з вересня 1955 року була переведена вчителем математики та німецької мови Коров’єнської семирічки, де і працювала до 30 жовтня 1961 року. Олена Михайлівна часто згадує ті роки:
- Коров’єнська школа була розміщена у трьох приміщеннях, у звичайних селянських хатах. Вчителю, щоб перейти на урок в інший клас, треба було добре поспішати, щоб не запізнитися на урок. Учительський колектив був золотий, я і до сьогодні їм вдячна. Вони мені багато допомогли в тому, що я стала вчителем. Класи були невеликі, мала виховний клас. Щодня потрібно було з’ясувати, чому учня не було у школі і доповісти директору. Треба було ходити по хатах і повідомляти батькам про навчання і поведінку їх дітей… Доводилося мені вести комсомольську політшколу «біжучої політики». Молодь збиралася пізно, після роботи. І я після школи, велосипедом, під Кривовільськими горами, між двома дзотами, їхала додому і навіть голосно дихати боялася. За активну участь в роботі по комуністичному вихованню молоді Хмельницький обком комсомолу у 1958 році нагородив мене Почесною Грамотою, як пропагандиста політгуртка біжучої політики первинної комсомольської організації колгоспу ім. Шевченка Теофіпольського району. Та довести до випуску свій виховний клас я не змогла, бо 1 листопада 1961 року була переведена на роботу вихователем групи продовженого дня Новоставецької середньої школи.
Та вихователем групи продовженого дня молода вчителька була лише рік. З наступного навчального року була переведена на посаду вчителя біології та хімії. Тут були найкращі в районі дослідні ділянки, якими керував Петро Петрович Стріхар. Надалі ними займатися довелось уже Олені Михайлівні. Роботи було багато: 13 парників, ділянки, ягідник, садок, шкільний город, теплиця. Школа забезпечувала себе овочами та фруктами для шкільної їдальні. А ще ж вона була класним керівником і потрібно було готуватися до уроків біології та хімії, практичних занять та позакласної роботи.
Час минав. У 1964 році Олена вийшла заміж за працівника сільгосптехніки Григорія Семеновича Середу, народилися два сини. Добре, що мама допомагала, бо жили у Кривовільці, а робота забирала багато часу. А ще ж разом з колегою Зіною Данилівною Довжук збирали матеріали про односельців, учасників Великої Вітчизняної війни, для оформлення музею села та Залу Бойової Слави.
У 1979 році була переведена на посаду заступника директора школи з трудового навчання, стала керівником виробничої бригади. Кожного року бригада обробляла 19-20 гектарів цукрових буряків у колгоспі.
- Ми знали всі поля, бо кожен рік давали ділянку в іншому місці. Працювали всю весну, частину літа і восени, не забуваючи про навчання.» На поле вивозили бортовою машиною
Олена Михайлівна завжди сідала біля заднього борта, бо їй було доручено найдорожчий скарб кожної сім’ї – їх дітей. Адже поставила підпис під наказом директора школи, що відповідає за життя і здоров’я учнів. Учителька вела облік і відомості подавала в бухгалтерію колгоспу. За роботу отримували гроші і цукор, які розподілялися між працюючими, згідно відомості. У 1981 році перевели її на посаду організатора позашкільної та виховної роботи. Роботи додалося. Кожен ранок у школі розпочинався з ранкової зарядки, щотижня проходили учнівські лінійки, де ознайомлювали учнів із досягненнями і планами на наступний тиждень. Щосереди – обов’язкова політінформація, а ще ж потрібно було проводити виховні години, екскурсії у залі Бойової Слави, для цього підготувати екскурсоводів. Кожної п’ятниці проводилися тематичні вечори, дискотеки. А ще ж робота з виробничою бригадою. У 1981 році було оформлено дослід виробничої бригади по вирощуванню пшениці і відправлено у Москву на ВДНХ. За цю роботу шкільну виробничу бригаду було нагороджено медаллю ВДНХ, а керівника Олену Михайлівну Патлай, грошовою премією. Вона завжди намагалася добре виконувати свою роботу. У 1983 році за довголітню добросовісну працю від імені Президії Верховної Ради СРСР рішенням виконкому Хмельницької обласної ради народних депутатів нагороджена медаллю «Ветеран праці». І у 1986 році за успіхи в справі навчання та виховання учнів її портрет було поміщено на районну дошку пошани учителів та нагороджено грамотою обласного відділу освіти та Почесною грамотою Міністерства освіти України. Олену Михайлівну двічі обирали депутатом Новоставецької сільської ради. У серпні 1992 року Олена Михайлівна вийшла на пенсію, передаючи естафету вчителя хімії та біології Новоставецької школи невістці, дружині молодшого сина Оксані Петрівні. Проте через рік, вернулася до школи вчителем хімії на час її декретної відпустки і працювала до кінця травня 1996 року.
Колишні учні часто згадують своїх учителів, приїздять, запрошують на зустрічі випускників. Про один такий приїзд Олена Михайлівна розповіла:
- Минули роки. Я уже була на пенсії, коли до нас додому прийшов незнайомий чоловік. Я просто не звернула уваги, тому що мій чоловік на той час працював зав. кадрами у Теофіпольській сільгосптехніці і до нього часто приходили у справах люди. А незнайомець і каже: «Я до вас. Я Толя Хмелюк, пам’ятаєте ?» Я його згадала. Толя жив без батька, не хотів вчитися, тікав зі школи, не ночував дома. Мені не раз доводилося його шукати. А він і каже: «Прийшов подякувати за те, що ви мене знаходили на горищах, на фермах у жолобах і вертали до школи, що заставляли вчитися. За те, що я став таким, яким є зараз». І я подумала, що добре, що усе те було не марним…»
Ми розмовляємо і Олена Михайлівна перебирає пожовклі від часу папери, грамоти… Скрушно зітхає:
- Вийшовши на пенсію, ми, вчителі – пенсіонери, залишаємось нічиї. Нам не дали земельних паїв. До місцевого господарства ми не можемо звернутись за допомогою, відмовляють, бо ми не пайовики. Райком вчительської профспілки забув про нас. У них немає грошей не тільки на привітання, чи подарунки, але й на некрологи…
Вона зберігає листи з фронту, пам’ять про старшого брата Патлая Анатолія Михайловича, який народився 4 березня 1919 року. Він, по закінченні музичного училища, працював скрипалем у оркестрі Одеського оперного театру. Проте не знявся з військового обліку в Теофіполі і у 1939 році був призваний на службу, рядовим, на фінську війну. Умови служби легкими не назвеш. З теплого одягу – шинелі і будьонівка, взуття – черевики з обмотками. А морози – біля 40 градусів. Він був кулеметником. Прослужив три місяці і загинув 6 березня 1940 року. Про те, як загинув брат, написав батькові лист очевидець тих подій Сорочинський. За 5 місяців холодної Фінської війни загинуло 132 000 наших солдатів, 350 були розстріляні за те, що здалися в полон, багато людей вислано в табори на вічну мерзлоту. Але до цих пір про ті події нема жодної книжки, не знято фільму, не поставлено пам’ятників. По закінченні цієї війни 11% території Фінляндії відійшло до Росії, тому могила її брата знаходиться у с. Гаврилово на території колишньої Ленінградської області. Там немає пам’ятників і могили, як написав Сорочинський «разрушены войной и нашим равнодушием».
Проте життя продовжується. Вистачає і радісних подій. Є ким пишатися. Виростили з чоловіком двох синів, вивчили, одружили. Старший – Володимир, юрист, полковник митної служби, з 1994 року служив на різних постах митної служби, починаючи з інспектора на митному посту Яготин Волинської митниці, старшого інспектора до начальника цього митного поста. Служив і на Львівській, Рівненській, Чопській митниці, начальником митного поста «Рава-Руська», заступником начальника Івано-Франківської митниці. Нагороджений пам’ятними нагрудними знаками: «За сумлінну службу в митних органах» 2001 р, «За сумлінну службу в митних органах України» III ступеня, 2005 р, «П’ятнадцять років митній службі», 2006р. Має спеціальне звання – радник митної служби І рангу. Про нього надрукована стаття у збірці « Теофіпольщина в особистостях» авторів В.Лавринчука, О.Байдича, Л. Триндюка.
Молодший Анатолій, відслужив Армію в «Котовській учебці», потім закінчив інженерно-педагогічний факультет Тернопільського педінституту, працював учителем, зараз займається бізнесом. Уже і 5 дорослих онуків знайшли свої стежини у житті. Наталія, після закінчення факультету міжнародної торгівлі Празького університету, працює на фірмі, де проходила практику, укладаючи договори англійською, німецькою мовами. Ірина закінчила економічний факультет Празького університету, вийшла заміж за випускника Чернівецького Медуніверситету, який працює у Чехії кардіологом, зараз у декретній відпустці. Аня, по закінченні філологічного факультету та магістратури Києво-Могилянської академії, працює журналістом і редактором новин на телеканалі «NEWSONE». Таня, закінчивши Тернопільський фінансово-економічний інститут, працює у Тернополі на заводі «Термобуд». Анатолій закінчив факультет архітектури і будівництва Київського університету. Працює у Києві в ІТ галузі. Підростає троє правнуків.
Тож від імені учителів пенсіонерів, членів клубу «Активне довголіття» вітаємо ювілярку з днем народження.
Шановна Олено Михайлівно, ваш ювілей – важливе свято, несе вам радість, привітань багато,
хай лихо і тривоги обминають, а щастя і добро в дім прибувають,
хай діти, родина радість дарують,
нехай ваші очі в житті не сумують.
Ласки вам від Бога, добра від людей на кожну мить, на кожен рік і день.
Світлана Кислюк,
с. Новоставці