О, Земле рідна, милая, святая

Єдина така у всій безкінечній безкінечності. Яка ти велична, могутня, рідна, красива, багата, розкішна, яскрава, різнобарвна, мінлива, манлива, високогірна, глибоководна, степова, рівнинна, пустельна, лісова, романтична, щира, щедра. Калинова, колискова, колоскова, джерельна, жайворонкова, світанкова, барвінкова, солов’їна, співоча, голубонеба, працьовита,загартована, сонячна, білосніжна, невтомна, волошкова, веселкова, місячно-білоноча, безцінна. Вербами закосичена, липами запахучена, росами вмита, любистком повита, туманами вкрита, сонцем зігріта.

І… сплюндрована! Нами безжалісними, бездушними, безсердечними, жорстокими, ненаситними. Ми тебе ріжемо, краємо, труїмо, засмічуємо, риємо, висмоктуємо, заляпуємо, заливаємо, обкладаємо, бетонуємо, обпікаємо, смалимо, обкурюємо, обкрадаємо, обсновуємо, задимлюємо, закопчуємо, замулюємо, сушимо.
Продаємо! Купаємо в крові споконвічних братовбивчих воєн. Знущаємось! Безжалісно, безбожно. Колупаємось в чистому, неповторному небесному куполі, який захищає нас від кострубатих, невідомих брил, що летять на нас і хочуть знищити. І не задумуємось над тим, що залишимо прийдешнім? Над тим, що коли-небудь (можливо й незадовго) і ми, дякуючи самим собі, так само кострубатими брилами – уламками полетимо у безкінечну безвість.
Прости нас, милая, святая!
Галина Журба