Час загоює всі рани

З покоління в покоління передається у родині Сокотів любов до праці. Не раз говорили люди про діда, батька та сина: «У них просто золоті руки!» Та й молодше покоління вирізняється своєю справністю та повагою до праці людської. Але, так сталося, що довелось одному з цих чоловіків стати афганцем, взяти у свої умілі руки кермо БТРу, призвичаїтись до нещадної зброї, яка не творить, а лише руйнує.
Народився Володимир Антонович Сокоть 1960-го року у селищі Теофіполь. Його батьки, звичайні трудівники, намагалися змалку виховати сина порядною та чесною людиною, яка не буде цуратися чоловічої роботи, стане справжнім господарем. Отож, по закінченні місцевої десятирічки, вирішує юний Володя навчатися у Теофіпольському СПТУ-34, опановує професію водія. Згодом, після отримання диплому, йде стопами батька – влаштовується на роботу на Теофіпольський сироробний завод слюсарем. Але от, приходить повноліття, а разом з ним настає час виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, вступити до лав Радянської Армії...
Далеко закинула доля солдата Сокотя, потрапив у місто Виборг, що у Ленінградському військовому окрузі, неподалік фінського кордону. Майже рік прослужив він у батальйоні зв’язку, розприділили його по спеціальності, став водієм-електромеханіком. Служба подобалася, адже навколо було все нове та незвичайне - і нічого не віщувало біди...

Взимку 1979 року дізнався Володимир, що відправляють їх на Південь, у Туркестанський округ, щоб замінити війська, які вирушили виконувати свій інтернаціональний обов’язок у мусульманському Афганістані. Здивуванню солдатів не було меж, коли після тижневої поїздки потягом, вони зрозуміли, що знаходяться на афганістанському кордоні, у місті Кушка.
-Пам’ятаю, - ділиться своїми незабутніми спогадами Володимир Антонович, - як вишикували нас на плацу і без єдиного слова роздали кожному по листочку. Так само безмовно кожен прочитав зміст цих повідомлень і зрозумів – їх чекає Афганістан. А що ж було думати, адже у руках тримали «пам’ятки» для радянських солдатів, як поводити себе на землях цієї країни. Після цього завели нас на майданчик з технікою, де я отримав свій бронетранспортер. Навіть зараз закриваю очі і бачу його перед собою, на якому чіткими цифрами вивели номер - 264. Саме в той момент мені думалось, що наша місія виправдана, адже якби туди не ввійшли наші війська, то це обов’язково зробили б американці...
Отож, набравши певну кількість піхотинців, солдат Сокоть із своїм батальйоном вирушив за 250 кілометрів вглиб Афганістану, у військову частину міста Герат. Звідти, закинули їх ще далі, в місто Кандагар. Ось там-то і дізнався наш земляк, що таке служба воїна-афганця, побачив смерть побратимів, потрапляв у засідки, був контужений. За той рік, який відслужив в цих землях, його батальйон втратив 11 солдатів, багато було поранено. А скільки воїнів повернулися додому з понівеченою психікою та з важкими спогадами!..
- Скажу вам з власного досвіду, - закінчує свою розповідь мій співрозмовник, - що час гоїть всі рани. За той рік, що я прослужив у чужій країні, пережив немало, після комісування, ще довго зривався вночі від страшних картин стрілянини, які підступно вимальовувалися увісні. Та й хто не зривався, тільки повернувшись з того пекла? Але, важко було звикати до жорстокості військового завдання, та легко було звикнути до мирного неба над головою. А тому, я швидко адаптувався до цивільного життя, повернувся на рідний завод. Щодня вдячний Богу за те, що живим і здоровим повернувся до отчої хати, бо ж аби було здоров’я, а все інше обов’язково заробимо сумлінною працею.
Цими днями, Володимиру Антоновичу виповнюється шістдесят років. Переступивши цей рубіж, має на що озирнутися, адже немало зробив у своєму житті, повиростали у нього хороші діти, не соромно йому дивитися у вічі людям. До того ж, попереду у нього ще один святий обов’язок – має поставити на ноги, разом із дружиною Оксаною Петрівною, наймолодшу свою кровиночку, дванадцятирічного Антона. Погодьтеся, дійсно гідна мета для справжнього чоловіка.
Ольга Пачковська

ВІРНІСТЬ ЛЕБЕДЯ

Розмовляючи з колишнім воїном-інтернаціоналістом Андрієм Лебедем, який колись понад десять місяців перебував на невидимих фронтах Демократичної Республіки Афганістан, не міг я не звернути увагу на його надто відчутну скромність та й, відверто кажучи, небажання говорити про те побоїще. Та все ж якось вдалося розворушити спогади Андрія Андрійовича, нагадавши йому, що це ж він одним з перших в районі зробив фінансовий внесок на спорудження пам’ятника Григорію Попружному в Теофіполі. Але, оскільки тих фінансів тоді в Андрія було небагато, то він ще до загальної скарбнички здав чотири мішки (200 кг) цукру. В ті роки все цінувалося, перетворюючись у гроші.

- Знаєте, - зауважує Андрій Лебідь, - напевне справа не у фінансах, а в нашій людяності: треба віддати належне тим, хто на що заслужив. Загиблий в Афганістані Григорій Попружний гідний того, аби встановити йому пам’ятник. Адже загинув молодим, як і Федір Франчук, - в чужій воюючій державі, виконуючи там, як було модним говорити, - інтернаціональний обов’язок радянського воїна, котрий дав свого часу військову присягу. І не їхня провина в тому, що Союз РСР послав їх на оте побоїще. Адже Присяга – це святе й непорушне! Хто б там що не говорив. А всі ті страхіття треба було нам в Афгані побачити, пережити й при тому всьому вижити. Так що не в наших грошах вся справа, а в нашій людській пам’яті та вдячності загиблим.
Далі Андрій Андрійович розповів, що 23 лютого 1980 року в урочистій обстановці (аякже – День Радянської Армії і Флоту СРСР) реактивний полк рядового Андрія Лебедя перейшов рейдом кордон і потрапив на територію Демократичної Республіки Афганістан. Замполіт перед цим сказав солдатам, що в Афгані вони будуть роздавати людям хліб. Ось так!
- Наша рейдова колона мала солідний вигляд: «з голочки» зодягнені солдати й офіцери, новенький автотранспорт, на окремих машинах встановлені БМ-21 - сорокаствольні «гради», були тут і 16-ствольні «урагани». - продовжує оповідь Андрій Лебідь. - Все це озброєння було передислоковано до нас з Ленінграда, а також з Польської Народної і Німецької Демократичної республік, на території яких функціонували Об’єднанні Війська Варшавського Договору.
Рядовий Андрій Лебідь був бійцем другої батареї першого дивізіону, що дислокувався поблизу міста Шиндант, а штаб знаходився у самому населеному пункті.
Оте «роздавання хліба людям» розпочалося для рядового Андрія Лебедя з бойових рейдів на боротьбу з душманами. Кожен такий рейд тягнувся три-чотири нелегких тижнів з тривалими чи короткотривалими боями в гірській місцевості Фарах. Якщо боєприпасів вистачало, то з харчуванням, а тим більше з питною водою, не завжди все було гаразд. Але, як мовиться, воїн має бути витривалим, стійким. Так воно було і в службі Андрія Лебедя, його однополчан. Щоправда, чого гріха таїти, - були і поранення радянських бійців, були і загиблі серед них.
На гостріях таких фронтових епізодів постійно знаходився і рядовий Андрій Лебідь. Адже його автомобіль з відділенням бійців зв’язку розвідки дивізіону завжди був на тому вістрі небезпек. Але, слава Богові, обійшлось. Та й ангел-хранитель, напевне, змилостивився. То й добре, що добре!
А ось із демобілізацією в рядового Лебедя щось не було везіння. У дивізіон прийшло вже кілька замін «старикам», а він все продовжував воювати з душманами. Нарешті настав 27 день грудня 1980 року: для Андрія – ДМБ! Довгоочікуваний літак з Шинданту доставив солдата в Ташкент, де вже рідня земля Союзу РСР. Радості не було меж: він – вдома!
Щоправда, комбат Олександр Кравченко, котрий родом був із Києва, дав Андрієві «навантаження»: допомагати демобілізованому разом з ним рядовому Олександрові Ткачу ( той родом з Харкова), якому після колишнього поранення ноги, можливо, дорогою буде необхідна стороння допомога. І Андрій допомагав Сашкові аж до Харкова. А далі – поїхав на Хмельниччину. Ось такий він Андрій Лебідь!
Після служби в армії Андрій Лебідь влаштувався на посаду шофера в мехзагін Теофіпольського райоб’єднання «Сільгосптехніка». Та працював тут недовго, бо прийшов «сватач» з правоохоронних органів і запропонував йому роботу в міліції. Після певних вагань Андрій згодився і вже через кілька днів він – особистий водій начальника Теофіпольського райвідділу внутрішніх справ Георгія Цимбалюка.
- Служба в міліції для мене стала знаковою тим, що на першому році там я оженився. А трапилося це, як на мене, дуже просто, - каже Андрій Андрійович Лебідь. - Новорічний день 1982 року. Працівники райвідділу культури Віктор Сидоров і Ніна Чепурна в ролях Діда Мороза і Снігуроньки завітали у райвідділ міліції привітати особовий склад та їхніх дітей з Новоріччям, влаштувавши тут гарне дозвілля. Мені надто сподобалась Снігуронька. Я, як і належить парубкові, познайомився з нею. Ось з того й почалося: я оженився на Ніні Чепурній. І не шкодую!
Через рік у подружжя Лебедів народилася донечка, котрій дали ім’я Світлана. Того ж часу райвідділ вручив главі сім’ї ордер на однокімнатну квартиру. А ще через рік в Андрія і Ніни Лебедів появився на світ Божий синочок Андрійко. Тато з мамою, про всякий випадок, подали заяву на розширення квартирної житлової площі. Бо ж хто зна, що надумає завтра чи післязавтра молоде подружжя…
Задумався над цим Андрій Лебідь. І подав рапорт на звільнення з міліції та подався на роботу шофером в Теофіпольську міжколгоспну дорожно-будівельну організацію, де, мовляв, можна сумлінною працею заслужити більшої житлової площі для свого сімейства. Для певної надійності чоловік вступив до Київського автодорожнього інституту на заочне відділення. Вуз, до речі, ус-пішно закінчив.
Четверте десятиліття живуть у парі Андрій Андрійович і Ніна Леонідівна Лебеді. Донька Світлана й син Андрій давно дорослими стали, вже й своїх діточок ростять. Дідусь з бабусею не натішаться внучатами-школярами Сашком і Софійкою, радіють кожному їхньому успіхові в навчанні. А ще радіють Лебеді, що 2010 року влада розширила їм житлову площу двокімнатної квартири з усіма зручностями. Та й не тільки їм: кілька сімей «афганців» поселились тут у нові квартири з покращеними побутовими умовами.
А коли щороку 15 лютого колишні воїни-інтернаціоналісти збираються на своєрідне свято – виведення радянських військ з Афганістану та завершення ніким неоголошеної війни, Андрій Андрійович обов’язково приходить на цей важливий і невідкладний для нього масовий захід. Приходить, аби засвідчити вірність Лебедя не тільки військовій присязі, але й вірність людському обов’язку.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ