ДОРОГАМИ

ЖИТТЯ І СМЕРТІ

Людину, котра у вкрай небезпечній ситуації врятувала чиєсь життя, вважають справжнім героєм. Однак воїн-інтернаціоналіст Іван Дмитрович Білич зовсім протилежної думки. У роки неоголошеної афганської війни він врятував від смерті офіцера, що в армії є проявом героїзму і доблесті. Однак Іван Дмитрович запевняє, що нічого такого особливого в його вчинку немає: на його місці так би вчинив кожен вірний присязі солдат. Та й не тільки щодо офіцера.
Втім, про цей яскравий епізод розповімо більш детальніше згодом. А поки що про найбільш цікаве з біографії нашого героя, котрий все своє життя приурочив авторейсам далеким і близьким. Насамперед повідомимо читача, що Іван Білич родом із Святця. На все життя вибрав для себе професію шофера. А цей фах: куди правду діти – чи то в мирні дні, чи то на фронті – людина має завжди берегти себе від можливої небезпеки. Але давайте все за порядком.
РАЗЮЧІ КОНТРАСТИ
Якось запитав я в добродія Білича, чи пам’ятає він про те, як його випроводжали до лав Збройних Сил Радянського Союзу, то Іван Дмитрович без всілякої іронії повідав свій спогад:
- А хто з людей мого чи старших поколінь може забути оті порівняно недалекі 80-ті роки?! Вечіркові столи в буквальному розумінні цього слова гнулися від наїдків та напоїв. З піснями й танцями веселилося все село. Щасливої дороги рекрутові бажали не тільки рідні, знайомі, друзі та сусіди, а й керівництво того підприємства, де призовник мав честь працювати. Багатолюдно було також біля райвійськкомату, куди я прибув із Святця із своїми проводжаючими. Тут також лунали пісні, звеселяла людей музика. Такі радісні проводи до армії не можна забути. Веселі й радісні часи були!

Далі шлях призовника проліг у Шепетівку на збірний пункт. Там поступово святковий настрій змінювався, особливо після того, як сповістили, що наступні пункти переїздів – Львів, Ашхабад, Кушка.
Проза армійського життя розпочалася вже біля невеличкого прикордонного села з гарною назвою Полтавка. Тут три місяці рядовий Іван Білич опановував військові навички і знання, досконало навчився водити багатотонний КАМАЗ. Втім, він до призову в армію закінчив курси шоферів у Теофіпольському ДТСААФі. У Полтавці прийняв Іван і військову присягу на вірність Вітчизні. А через день-два прибули за новобранцями так звані «покупці» і доставили їх у військову частину на протилежному боці кордону.
Місто Туругунда – так називався провінційний населений пункт в Афганістані, де впродовж двох з лишком років ніс свою нелегку військово-фронтову службу рядовий Іван Білич з українського села Святець. Надійним другом і прихистком для солдата була кабіна його КАМАЗу. Контрасти фронтових буднів молодого солдата шокували з перших днів виконання бойових завдань. Це ж треба тільки уявити: жоден рейс не обходився без смерті наших воїнів з одночасним знешкодженням техніки.
- Для нас було великою радістю, - згадує І. Д. Білич, - повернутися у казарму живими і залишитись неушкодженими. А траплялись випадки, коли не дораховувались трьох і більше своїх однополчан. Десь приблизно 700 чоловік нараховувалось в нашій військовій частині, - продовжує розповідь мій співрозмовник, - наша ж рота складалася із чотирьох взводів, які доставляли безпосередньо у місця бойових дій техніку і боєприпаси, обмундирування, медикаменти тощо. Окремо здійснювалась доставка продуктів харчування і паливно-мастильних матеріалів. Мені ж особисто довелося доставляти боєприпаси в Кандагар, Герат, Шиндант та інші фронтові міста, аули Афганістану. Вантажі возили лише вдень. Вночі це робити заборонялося, бо був великий ризик втратити всю автоколону. Сідаючи за кермо КАМАЗа навіть удень, кожен з нас знав: на кожному проміжку шляху чатує смерть. Адже жоден рейс не обминали інтенсивні безперервні обстріли з боку душманів. О, скільки крові проливалося на моїх очах!
Іван Дмитрович з помітним хвилюванням розповів також, що одного разу їхня автоколона проїжджала біля військового госпіталю, в якому працювала тоді старша медсестра Теофіпольської райлікарні Марія Семенівна Остап’юк. Після короткочасної зупинки зустрілися з нею, з душевним трепетом порозмовляли.
Продовжуючи зі мною бесіду, І. Д. Білич постійно наголошував на тому, як йому хотілося потрапити додому в Святець, Хоча б на хвильку побачити рідних, поспілкуватися. Проте чоловік не пригадав жодного випадку, коли б когось з рядових бійців командування порадувало короткочасною відпусткою на Батьківщину. Однак переконався, що Бог є на світі! Все трапилось після того, коли старший сержант обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані Іван Білик врятував…
ВРЯТУВАВ ЖИТТЯ ОФІЦЕРА
- Старший сержант Білич!
- Я!
- Вийти із строю!
- Слухаюсь!
Такі слова прозвучали на ранковому вишикуванні військової частини, дислокованої біля згадуваного афганського Туругунду. Це тут командування робило аналіз бойових дій за попередні бойові операції та ставило нові. А ще розглядався героїчний вчинок воїна строкової служби Івана Білича. Присутній представник штабу генерала Громова сповістив усім присутнім на плацу про подію, яка сталася не так давно. Виявляється, водій КАМАЗу Іван Білич того разу зазвичай перевозив боєприпаси. Колону шалено обстрілювали душмани. То тут, то там – в процесі руху колони загоралися автомобілі, все мерехтіло навколо вогнем і снувало димом, заглушувало вибухами. Раптом обабіч дороги боєць побачив військового, котрий лежав біля ушкодженого авто. Роздумувати було ніколи, адже саме здійснювалась ворожа атака і пораненого могли взяти в полон. За якусь мить Іван опинився на цьому зловісному місці, підхопив воїна й затягнув до кабіни свого автомобіля.
Незабаром атаку душманів відбили. Колона прибула до місця призначення. Врятованого пораненого, а ним виявився офіцер штабу дивізії, відправили у найближчий шпиталь.
Уважно вислухали однополчани про цей фронтовий епізод. А сам Іван Білич, як признався щиро мені, тоді абсолютно забув про всю ту подію. У хвилини тієї розповіді навіть розгубився, зніяковів. Та командир зачитує вже текст наказу: «…Старшому сержантові Біличу І. Д. оголосити подяку і представити до чергового військового звання…».
Почуте хлопцем із Святця після розгубленості дещо його знітило та навіть розлютило. І він спромігся на таке: «Та пішло воно нах.. оте звання! Товаришу командире, краще відпустіть мене на кілька днів додому…».
Вишикувані на плацу воїни завмерли, дехто навіть зблід від почутого. Всі без сумніву гадали, що командир покарає недисциплінованого воїна арештом або нарядами поза чергою відмінить вищезгаданий наказ. Але той лишень усміхнувся і голосно сказав:
-За мужність і героїзм, проявлені при виконанні бойового завдання, за врятування життя офіцера старшому сержантові Біличу надати двадцятидобову відпустку до батьків.
ПІСЛЯМОВА
Нелегкими, позначеними життям і смертю, дорогами пройшов простий юнак із Поділля. До переліку згадуваних подій варто додати і його контузію, і поранення ноги. Мене ж Іван Дмитрович просив: якщо зможу, то не згадувати всі ці «дрібниці». І про врятоване життя офіцера, прізвище якого він не пам’ятає, теж, мовляв, не треба згадувати.
- Краще напишіть про те, як багато наших хлопців загинуло на цій страшній безглуздій війні. Ось де справжній героїзм, мужність і витривалість! Ось де вірність військовій присязі!
Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ, журналіст.
Квітень, 2020 року.

 «ОБОВ’ЯЗОК  Є  ОБОВ’ЯЗОК», —

відповідає на моє запитання про службу в Афганістані Павло Петрович Бодак із Святця. І вмить, навіть якось несподівано, погляд цієї сором’язливої, зовсім небагатослівної людини згасає, стає далеким та відірваним від світу. «Напевно, згадалися події тої далекої молодості», - подумалося мені.

…Йшов 80-й рік, навколо буяв щедрий серпень: золота пора для сільських жителів. Юний Павло, тільки нещодавно, закінчивши Святецьку десятирічку, де вже освоїв «сталевого коня», влаштувався у місцевий колгосп трактористом. А що було робити, адже хлопець був главою сім’ї, єдиним чоловіком у господі, бо ж зростав без батька. Хоч так і склалося, та змалку був оточений любов’ю двох найрідніших людей: матері та бабусі, - шанованих у Святці трудівниць.
Але от легкокрилою птахою прилетіла звістка: пора виконати свій обов’язок перед державою, поповнити лави Радянської армії. Отож, призовник Бодак та ще один святецький парубок готувалися до військової служби. Наче той доленосний знак: перед самим їх від’їздом, повернувся у рідне село «новоспечений» афганець Віктор Федоревич, котрий був одним з перших радянських солдатів, які виконували інтернаціональний обов’язок у Афганістані. Важкі спогади привіз звідти односелець, мало розповідав, але хлопці зрозуміли і без слів – краще туди ніколи не потрапляти...
Дванадцять призовників Теофіпольщини, в тому числі і Павло Бодак, як дванадцять життєвих доріг, розійшлися після відбуття армійського карантину по всіх куточках Радянського Союзу; розкинула їх доля у різнобіччя, кожного чекала своя життєва історія...
Для простого українського хлопця із Святця піски Тахтабазару у Туркменістані, куди він потрапив, здавалися чимось незвичайним, страшенна спека була найбільшим катом, призвичаїтись до якої здавалося неможливим. А тому тримісячна картина розпеченої пустелі стала однією з найнезабутніших картин у життєвій галереї Павла. Був водієм в артилерійських підрозділах, справно виконував військову службу. Але не було такого дня, щоб хлопець не згадав про рідне село, його чудові природу, зелень полів та схід сонця на горизонті. З важкими зітханнями писалися листи до матері та бабусі.
Чи думав, чи гадав солдат Павло Бодак, що отримає на Новий рік такий «подарунок» – відправили його якраз у ніч з 31 грудня на 1 січня у Кабул, який слугував пересильним пунктом для радянських військ у Афганістані. Звідти, вже на посаді особистого водія командира артилерійського полку, був відправлений у провінцію Пулі-Хумрі, що знаходилася на 120 кілометрів північніше Кабулу. Саме тут він пройшов страшну школу новобранця. Не раз згадував Павло того односельця, який повернувся у Святець напередодні його призову на службу. Тільки тепер він багато чого зрозумів, побачив своїми очима смерть людську, сам не раз потрапляв у небезпечні ситуації, з яких майже не було надії вирватись.
Із слів Павла Бодака:
«Більшість матеріалів, які написані про місію радянських військ у Афганістані – думаю, трішки надумані. Лише ті журналісти, які були там і були пліч-о-пліч з солдатами, на власні очі бачили те жорстоке протистояння між душманами та нашим контингентом, могли передати ту атмосферу, яка назавжди залишилася десь там - глибоко у серці кожного воїна-інтернаціоналіста. А скільки ж наших побратимів залишилося в душманському полоні без надії на звільнення: за них вимагали викуп, який радянська влада відмовлялась платити. Страшно й подумати, скільки матерів та дітей осиротіли, залишились без надійного чоловічого плеча. І не дивно, що більшість колишніх воїнів-інтернаціоналістів не схильні говорити про ті давні події. На мою думку, розповісти про цю нелегку службу можна, але передати ті переживання не зможе жодна мова світу...»
У зв’язку із тривалою хворобою рядового Павла Бодака комісували й перевели на службу в радянський Ташкент, звідки він і демобілізувався.
Повернувшись додому в село, до матері, Павло знову пішов працювати трактористом у рідне йому ТОВ «Святець». Не зраджував він цій професії багато років, але згодом, за станом здоров’я (дає про себе знати колись поранена в Афгані права нога), перейшов на більш-менш легшу роботу. Як він сам жартує – виконує обов’язки нічного директора – сторожує на зерноочисному току.
Павло Петрович разом з дружиною Лідією Миколаївною вже й онуків дочекалися. І мають їх не одне-двоє, а цілих п’ятеро: дев’ятнадцятирічна Юля, далі – Сашко, Сергійко, Вітя; замикає цей список однорічна Мирослава. Дідусь з бабусею щодня моляться за їх здоров’я та мир для підростаючого покоління.
Односельці, знайомі Павла Петровича вже звикли, що він завжди надто мовчазний, не ласий до розмов. І лише інколи, у задушевній чоловічій компанії, розповідає бувалий воїн Бодак про свою нелегку службу, закликає робити правильні висновки з «афганської кампанії». І не переставати робити це знову і знову! Щоб не забувалося. Не повторювалось!
Ольга ПАЧКОВСЬКА, член Національної спілки журналістів України. (передрук з газети «Життя Теофіпольщини» № 26-27 02.04.2010 р.).