Без трьох тижнів

рік в Афгані

Цим, найперше, хочу відгородити героя моєї розповіді від вислову «без року тиждень», тобто сумніву щодо досвіду особи і, по-друге, сказати своє «фе» тим, хто незаслужено перебуває в статусі учасника бойових дій. Серед таких, на жаль, чимало правоохоронців, котрі із блокпостів на сході України навіть крізь окуляри потужної цейсівської оптики не могли уздріти противника, не кажучи вже про те, аби хоч раз по ньому стрельнути. Чи колишньому спікеру, а по-нашенськи просто голові українського парламенту, який опинився у когорті пільговиків, пролітаючи свого часу над територією братньої нам Югославії за кілька десятків кілометрів від бойових зіткнень.
…За два дні сержант Василь Бодак мав відзначити 15 місяців своєї армійської служби. Але довелося це зробити не у містечку Тоджем, де дислокувалася його військова частина Туркестанського військового округу, а вже у поїзді дорогою до Ташкента, звідки пролягав подальший повітряний шлях механіка-водія Т-62 на війну в Афган. Колишній тракторист зі Святця ще в «учебці» отримав пропозицію залишитися там інструктором, навчати майбутніх танкістів премудростей водіння бойових машин, добре володіти технікою. Але на те не спокусився і вже невдовзі став сержантом у військовій частині. Звісно, не за гарні очі, а за сумлінне виконання своїх обов’язків, тямущість і надійність.

У Кабулі, де тоді знаходився штаб 40-ї армії, пересильний пункт і окружний госпіталь, на четвертому році офіційно неоголошеної війни на диво злагоджено функціонувала і така структура, як ТЗБ – торгово-закупівельна база всемогутнього воєнторгу. Саме там накопичувалися та розподілялися незліченні багатства: теле, відео, аудіо й інша побутова апаратура, різноманітні імпортні шмотки, делікатесні продукти харчування, за якими в Союзі довелося б полювати всеньке життя, а також крутилися чималенькі суми в чеках. Та структура діяла на два фронти: нелегально продаючи свої скарби місцевому населенню і легально військовослужбовцям ОКРВА, тобто обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані.
Хто був автором цього «перлу», з якою метою придумали таку дебільну назву, в політуправлінні Тур ВО не знали. А щодо Сорокової армії, то це було унікальне в історії Збройних Сил СРСР військове з’єднання, яке вже кілька непростих років знаходилося у стані неоголошеної війни, хоча держава офіційно ні з ким не воювала.
Між іншим, у згаданому ТЗБ трудилися тисячі людей, а десятки тисяч мріяли хоча б побувати в надрах цієї печери Алі - Баби. Очолював цю організацію свого роду генерал від торгівлі, були на базі замполіт - полковник, а також «звільнені» парторг із комсоргом.
Певна річ, сержантові Бодаку, як і йому по-дібним, там не світило побувати навіть в ролі екскурсантів, проте це вражало. Зате потрапив у провінцію Баграм, у танковий батальйон 177-го мотострілецького полку і вже менш як через місяць старшим водієм-механіком Т-62 командира роти вийшов на перші бойові. Тут, мабуть, не другорядну роль зіграла попередня атестація, бо ж замість вибулого водія командира підрозділу на заміну знайшлася б інша кандидатура, з досвідом.
З того часу служба нашого земляка закрутилася у калейдоскопі наказів, команд і розпоряджень, повсякденних інших клопотів. У тому й полягав парадокс: сидіти без бойового діла, як у Союзі, в пункті постійної дислокації, ходити в наряди, займатися теорією й ученнями як для офіцерів, так і для сержантів та рядових солдатів було набагато гірше, аніж власне війна.
Лише динаміка бойових рейдів, тактичних десантів, засад і пошуків, бойових сутичок із «духами» давали вихід тій колосальній енергії та природній агресивності, закладених у кожному молодому чоловікові зокрема і в могутньому військовому організмі, перенасиченому зброєю та іншими засобами знищення.
Звичайно, не скидалися з рахунку й втрати. То, можливо, саме тоді, коли вперше на власні очі Василь побачив загибель молодого командира взводу, а надто згодом, зустрівшись з жорстокістю афганських бойовиків, згадався вислів безсмертного Алішера Навої «На війні праведних не буває». Малися при цьому на увазі й адекватні дії наших військовиків у відповідь.
Безперечно, служиві із тих військових частин, які знаходилися ближче до кордону з Афганістаном, набагато краще були обізнані з реаліями тодішньої війни, аніж їх колеги із глибинки. Це зумовлювалося не просто цікавістю, а й вірогідністю самому потрапити у вир кровопролиття й даремних жертв. Навіть попри небажання. Втім навіть найменші прояви пацифізму, не кажучи вже про явну категоричну відмову від участі в тій війні, нещадно каралися тодішньою владою. Тож рецидивів майже не спостерігалося, бо вони й замовчувалися, та й мотивація була проста, мов двері: або неухильне виконання так званого інтернаціонального обов’язку чи присяги, або зрада державних інтересів.
Проте навіть обізнаність наших військовиків із станом справ насправді була далекою від реальності. Тому новачкам доводилося вивчати абетку тієї війни з азів, на ходу засвоювати термінологію та армійський жаргон. Скажімо, чимало з них наяву відчули на собі небезпечність «зеленки». Як відомо, Афган не може похвалитися лісами, як у нас, там переважає каміння та гірська порода, хіба що за винятком провінції Герат. Але й в інших регіонах можна зустріти лісові зарослі, густі, наче металева сітка. Ось саме їх з успіхом використовували моджахеди – бійці афганської озброєної опозиції для засідок та несподіваних нападів на «шураві» - радянських воїнів.
Добре прислуговувались бойовикам і кяризи – підземні арики, канали для зрошення полів. Входи та виходи, місця для вилазок були у вигляді колодязів з люками, а самі канали ( траплялися багатокілометрові, з численними розгалуженнями) були не чим іншим, як глиняними горизонтальними штольнями, котрі з’єднували поверхню з водоносним шаром. Багато з них видовбувалися у твердій сланцевій породі, виконували функції укриттів живої сили та озброєння, бомбосховищ. Отож, можна собі уявити, скільки зусиль треба було докласти, аби вручну спорудити такі фортифікаційні об’єкти. Та ще яку небезпеку таїли оті зеленки і кяризи…
Сержантові Бодаку не судилося бути ані свідком, ані учасником танкових дуелей, оскільки моджахеди в горах такої техніки не використовували. Зате довелося тисячі кілометрів супроводжувати наші каравани і колони техніки з різноманітними військовими вантажами, бути їх на-дійним прикриттям від об-стрілів та збройних нападів противника. Той особливо полював за так званими наливайками, які перевозили пальне, нещадно громили й палили суховантажівки. Для цього ворог був не лише добре озброєним, а й володів грамотною тактикою. На найбільш небезпечних ділянках доріг при супроводі колон у гірській місцевості наші танкісти застосовували протимінні та протифугасні трали. Котки попереду бойової машини( на армійському слензі «яйця») заважали впевнено рухатися у вузьких місцях серпантину, тому спуски уповільнювалися. Але зменшували втрати людей і техніки.
Доброю підмогою ставали танкісти й на фортах, так званих «точках» - сторожових заставах радянських та урядових афганських військ. Виглядали вони доволі грізно – земляні вали, міцні кам’яні й глинобитні стіни, наїжачені стволами найрізноманітнішої зброї. Чого тільки там не було! Як мовиться, багатьом нашим молодим воякам вдалося «наживо» побачити не в музеях, а в ділі раритетні легендарні танки Т-34, ИС-2 та ИС -3, самохідні СУ-76, СУ-100, реактивні установки БМ-13( колишні «Катюші»), артилерійські гармати застарілих систем, допотопні БТР-40, масу стрілецької зброї. Здавалося, що радянські воєначальники без особливого жалю віддали афганським збройним силам цілі арсенали різного металобрухту, який без очевидної користі брався іржею та пилюкою на багато чисельних базах зберігання в Союзі. Судячи з усього, таким чином в СРСР вирішувалися проблеми утилізації різноманітного барахла.
Василеві Бодаку у провінції Баграм особливо запам’яталися «точки» під умовними назвами «Хата», «Пошта», «Школа», де перебував його екіпаж тривалий час.
Але найбільш драматичною, напруженою була служба по охороні трубопроводу, що тягнувся через високогірний стратегічний перевал Саланг у горах Гіндукуш, котрий зв’язував північну і центральну частини Афганістану. Через перевал було прокладено тунель, довкола якого у період Афганської війни постійно відбувалися жорстокі бої. Саме з ним пов’язані два випадки масової загибелі радянських військовослужбовців. Так ось саме нитка цього трубопроводу(«керосинка») й тримала у постійній напрузі не лише танкову роту, в якій служив Василь Бодак, а й весь 177-й мотострілецький батальйон та немало інших підрозділів. Бо як не оберігали наші воїни ту стратегічну аорту, душманам часто-густо вдавалося влаштовувати диверсії. І нічого тут дивуватися. Вдень вони начебто добропорядні дехкани - хлібороби, а вночі – інше чинять. Бо ж, наче свою п’ятірню, знають місцевість, бо ж вони – вдома та й на кожній сотці охоронця не поставиш.
Ось так і довелося нашому землякові бути на бойових чатах, сидячи начебто за надійною бронею, і в короткі години відпочинку вночі, коли спокій інколи лиш снився. Тоді день роком не видавався, як в одній пісні співається, бо скучати не доводилося – не було коли і просто не звик без діла.
Цю розповідь про колишнього воїна – афганця я розпочав із циферії, то й завершу майже нею. У його біографії 23 березня 1982 року знаменує початок армійської служби в Союзі, 21 червня вже року наступного по 28 травня 1984-го – в Афганістані. Отже, три різних числа, в яких домінує двадцятка. Але є ще одна, зате триєдина дата – 15 лютого. Й вона також у житті Василя Івановича дуже дорога і пам’ятна. Бо означає вона його день народження, за церковним календарем – Стрітення і, нарешті, день вшанування учасників бо-йових дій на території інших держав. Вони, колишні воїни-афганці Теофіпольщини, обов’язково мають зустрітися й цьогоріч, згадати дні своєї молодості, бойових побратимів.
Ще на землі сущих і вже тих, хто за межею вічності, вже у мирний час померлих. Жаль, що не буде з ними й Саші Мовчана, односельця й ровесника, який покинув цей світ порівняно недавно, відпочиваючи на природі. Що ж, у кожного своя доля. Василь Бодак з тієї війни прийшов без бойових нагород, зате живим. І це для нього найвища відзнака.
Нині Василь Іванович, на вигляд гарний, симпатичний чоловік, ще трудиться робітником в Теофіполь-ській школі-гімназії. Сум-лінно, на совість, як і раніше, коли працював механізатором у рідному Святці, десяток років – на Тернопільському комбайновому заводі. Як вже знаємо, і в армії був не з останніх. Не дуже любить згадувати оту трикляту війну, хоче миру всім добрим людям. А ще – щоб сини Сергій та Андрій нарешті порадували тата з мамою невістками та внучатами, бо щось вони запарубкувалися, працюючи у Тернополі операторами провідних українських телеканалів.
Вірте, Василю Івановичу, що скоро буде й на вашій вулиці свято, гратимуть музики весільні. Ви ж оптиміст.
Валентин Дузяк, журналіст
Лютий, 2020