СЛУЖИВ, ЯК УСІ
Петро Бухер не надто багатослівний. Тим паче, коли вести мову про виконання ним інтернаціонального обов’язку в Афганістані. На моє прохання розповісти про свої воєнні будні в тій далекій країні Петро Андрійович мовив:
- А що тут казати – служив, як усі. Виконував, що наказували, сповна діяв за карбованим словом військової присяги. Давайте за краще я кількома газетними рядочками розповім насамперед про тих, хто прихильно ставився і нині ставиться до воїнів-афганців, вірніше – інтернаціоналістів. Маю на увазі колишніх класного керівника Григорія Попружного А.К. Ковальчука і голову районного комітету солдатських матерів Т. П. Жарчинську. Це ж Андрій Костянтинович і Тетяна Пилипівна зорганізовували нас щороку 15 лютого відвідувати могили загиблих в Афганістані Григорія Попружного в Кунчі і Федора Франчука в Ульяновому. З роками ми відвідували могили вже й померлих наших «афганців». І це завдяки цим двом неспокійної вдачі людям, душі котрих нині також відійшли у потойбічні світи.
Не можу з вдячністю не згадати голову фермерського господарства «Кунчанське» Володимира Володимировича Пицюка, який щороку влаштовує для нашої місії поминальний обід за убієнними та померлими. До речі, робить це без усілякої вигоди для себе – не для слави, не якогось збагачення, а безплатно, чисто з людських почуттів. Дай Боже йому здоров’я й довголіття. Допомагають добродієві Пицюку завжди в цьому голови сільради Олександр Якович Гаврилюк (колишній) і Олексій Анатолійович Козачук (нинішній), настоятель сільської церкви протоієрей Олександр. Щире їм спасибі та низький уклін.
Ввійшовши в колорит розповіді, П. Бухер напевне й сам не зогледівся, як почав розповідати про себе. І я дізнався, що Петро Андрійович народився в селі Ординці в липні 1965 року. Батьки – Марія Денисівна і Андрій Володимирович працювали в колгоспі, то й прищеплювали синові в основному любов до сільського життя, його звичаїв. Отож знав хлопець толк і на фермі, і в рільничій бригаді. А вже після закінчення десятирічки здобув спеціальність шофера в Теофіпольському профтехучилищі № 34.
Не зогледілись, як настав час йти служити до лав Збройних Сил Союзу РСР. І ось 23 вересня 1983 року, маючи 18 літ і два з половиною місяців від дня народження, Петро Бухер вже на обласному призовному збірному пункті в Хмельницькому. Хотілося юнакові потрапити на дійсну строкову десь туди, щоб побачити трохи більше світу. Та не судилося: привезли рекрутів у військовий підрозділ древнього Ізяслава Хмельницької області, що за якихось 45 – 50 кілометрів від Ординець. І хоча новобранців зодягли, як кажуть, «з голочки»: все новеньке й випрасуване, але Петрові це не сподобалось. Йому ж кортілося десь подалі, в солідніші місцини.
І потаємні думки, бажання хлопця почали збуватися: після двотижневого перебування в Ізяславі солдат Петро Бухер опинився аж в Казахстані, в поселенні Сариозек, що в Талдикурганському районі Алматинської області. Петро повеселішав, бо ж то не Ізяслав, що так близько до рідного села. І саме в Казахстані хлопець з Ординець проходив курс молодого бійця, пізнаючи всілякі ази солдатської служби. Тут-таки довірили йому, як шоферу, новенький транспортний автомобіль. Що й казати: Петро був, як мовиться, на сьомому небі!
Але це тривало недовго, бо через тиждень-два автобат було передислоковано в місто Термез. А ще через коротенький проміжок часу – на територію Демократичної Республіки Афганістан. І оскільки тут військова частина була надто перенасичена шоферами, то Петра Бухера перевели в мотострілецький батальйон, перекваліфікувавши його на короткострокових курсах на кулеметника. Закріпили за молодим воїном крупнокаліберний кулемет та значну кількість боєприпасів до нього. І таким чином він позбувся «баранки».
Після цього батальйон дислокувався в місті Файзабад. Але недовго, бо перебазувалися у терміновому порядку в поселення з назвою Кишим (саме в цій місцевості пізніше несли свою дійсну строкову службу молодші за віком Валерій Задерей з Червоної Случі та Василь Хаб’юк з Теофіполя). Сказати, що рядовий Петро Бухер ніс свою службу в місті – це буде неправильно. Адже основне здійснення цієї служби проходило в афганських горах. І саме там, спільно з «цирандоями» (урядовими військами ДРА) доводилось вести кровопролитні бої з душманами, «зачищати» від них кишлаки, де мешкало місцеве мирне населення. Саме в одній з таких бойових операцій Петро Бухер отримав важку травму для свого здоров’я, але, на щастя, залишився живим. На жаль, не всім це судилося в тому бою. Он земляк з Чемеровецького району Микола Івахов із села Вишнівчик загинув смертю хоробрих. Загинули тоді ж солдати казах Кінез Мурмагибетов і білорус Анатолій Кислюк. Варто уваги й похвали, що за проявлену сміливість, героїзм у цьому бою та перемогу в ньому рядового Петра Бухера було нагороджено медаллю «За відвагу».
Забігаючи наперед, скажу для читача, що Петро Андрійович Бухер свято береже світлу пам’ять про загиблих (за півтора року в підрозділі, де служив Петро, було семеро вбитих) однополчан: майже щороку провідує могилу Миколи Івахова у Вишнівчику на нашій Хмельниччині. Подорожують разом з ним теофіпольські «афганці» Юрій Левицький. Володимир Процков і Василь Хаб’юк. Молодці хлопці! Молодці!
Але давайте заглянемо до афганського міста Файзабад, де у вересні 1985 року рядовий Бухер вже готувався до своєї демобілізації та повернення на Батьківщину. Бо ж як йому кортілося раніше (до служби) побачити світ, то так він вже мріяв потрапити до рідних Ординець. Петро зібрався у дорогу до рідного отчого дому, але… Але тут йому на перешкоді несподівано стала хвороба: занедужав на гепатит. І замість зручного місця у вертольоті, що вже прибув за пасажирами, хлопець зайняв лікарняне ліжко у шпиталі. Кілька тижнів медики клопотались біля Петра Бухера, щоб принаймні підлікувати та відправити в Союз, бо ж у хлопця вже дембельські документи в руках.
І небеса змилостивились над Петром: стан його здоров’я трішечки поправився. Лікарі дозволили транспортувати пацієнта до радянської Фергани для подальшого лікування.
Потім був шпиталь у Фергані. А звідти, після ретельного й досконального лікування, демобілізований рядовий й одночасно воїн-інтернаціоналіст Радянської Армії Петро Бухер власною персоною прибув у рідні Ординці. І вже тут родинне свято було подвійним: повернення сина й брата з війни та ще – старий Новий рік із щедрівками. Бо ж на календарі чітко красується – 13 січня 1986 року. Переслужив солдат майже чотири місяці. Але, слава Богу, живий!
Ось так коротенько ми дізналися про два з лишком роки біографії Петра Андрійовича Бухера, про які в нього не було бажання розповідати. Але, погодьтеся, є тут що розповісти, є й про що послухати. І про таке не можна замовчувати, а навпаки – розповідати, бо це подвиг і героїзм молодої людини. Пам’ятайте про це завжди, вельмишановний Петре Андрійовичу. І гордіться цим! Ви заслужили, щоб про це знали і нинішні, і прийдешні покоління.
А далі я розповім про те, що знаю особисто про П. А. Бухера. Після служби в армії Петро вступив на навчання до Кам’янець-Подільського сільгоспінституту на агрономічне відділення. Вчився успішно, пізнавав усі тонкощі професії технолога полів. І це йому вдавалося. Адже змалечку любив працю біля землі. Та четвертому курсі перевівся на заочну форму навчання, бо в Ординцях запримітили перспективного односельця й запропонували йому посаду агронома із захисту сільгоспрослин у місцевому колгоспі «Іскра». І все було б гаразд, проте цьому завадив стан здоров’я. Довелося з агрономією розлучитися не за своєю волею. Тому Петро Бухер підшукав собі іншу роботу, яка задовольняє його й понині. І завдяки цьому він не зрадив праці в селі: займається приватним господарством.
Не буде зайвим повідомити допитливому читачеві, що Петро Бухер жонатий. Аякже! Оженився 1987 року на Валентині Мельничук з Троянівки. Вона працювала тоді піонервожатою в Ординецькій школі і надто приглянулась хлопцеві. Отож і побралися, відгулявши весілля. Згодом перебралися до Троянівки, де мешкають й понині. Валентина Анатоліївна 24 роки працювала соціальним працівником при Лідихівській сільраді. Разом з чоловіком вони мають двійко дітей – сина Андрія, котрий проживає із сім’єю у Хмельницькому і дочку Оксану – теж заміжню. Вона мешкає у Львові. Так що до дідуся з бабусею діти приїжджають гостювати з їхніми онуками – Владиславом, Артемом і чотирирічним Назарчиком. Святково й гамірно тоді в оселі Бухерів…
Переконуємось, є що гарного розповісти про П. А. Бухера та його сімейство. Напевне, він і сам того не усвідомлює через свою скромність. Наприклад, користується чоловік шаною і повагою не тільки в Троянівці, а й поза її межами. Он прихожани багатьох навколишніх сіл, які ходять до місцевої церкви, обрали Петра Андрійовича церковним старостою. Щирої, світлої думки про свого старосту і настоятель цього храму протоієрей Микола. А громадська думка – це неабиякий аргумент! Як і те, що служив він у Афгані, як усі, – ходячи щоденно майже два роки, образно кажучи, по «лезу ножа».
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ,
журналіст
лютий, 2020 року.
