ШРАМИ НА ТІЛІ ТА В ДУШІ
Розмовляючи з Володимиром Фреюком, я звернув увагу на зап’ястя його лівої руки: там величаво красувався шрам. То ж поцікавився, чи, бува, не з Афганістану та мітка? Якось зніяковівши, Володимир Анатолійович повідав історію того шраму:
-Дійсно, це пам’ятка з Афгану. І не одна, і не тільки на руці. Осколки душманського снаряду зрешетили мені не тільки ліву руку, а й шию і голову з цього ж боку. Медикам потім довгенько треба було морочитися, щоб витягнути ті смертоносні шматочки металу з мого тіла. Вони тоді сказали, що я, напевне, в сорочці народився. Можливо й так, але я й понині дякую Богові, що залишився після того бою живим. Чимало моїх однополчан в тому кровопролитному поєдинку загинули, - зі смутком у голосі розповідає колишній воїн-інтернаціоналіст рядовий радянської армії Володимир Фреюк, який нині мешкає в Гаврилівці і працює шофером у товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна-2001».
А далі з розповіді я дізнаюся, що то був рейд групи радянських воїнів в бік ворога, щоб визволити щойно захопленого в полон нашого солдата. Бій був надто жорстокий. Кількох воїнів, в тому числі й рядового Фреюка, вже поранено. Але вони продовжують тиснути на душманів. Ще максимум неймовірних зусиль і… ворог зазнав поразки. Полонений визволений!
Після бою Володимир Фреюк та поранені й контужені бійці опинилися, як уже знаємо, в госпиталі. Своєчасна меддопомога поставила незабаром сміливців у бойовий стрій. Рядовий Фреюк за особисті сміливість та героїзм був представлений до державної нагороди Союзу РСР. На гімнастерці в нього закрасувалася медаль «За бойові заслуги». А йшов юнакові лишень двадцятий рік від народження. Нині ж десь у такому віці хлопці тільки йдуть служити дійсну строкову до лав Збройних Сил України.
Та хіба один раз проявив солдатську відвагу Володимир Фреюк! Це спостерігалось в його службі щодня, щогодини й щохвилини. Адже в нього основна службова посада – водій броньованої розвідувально-спостережної машини. І саме нею солдат неодноразово транспортував радянських переговірників до ватажків душманів, щоб домовитись, зокрема, про хоча б короткочасне перемир’я… Адже не секрет, що під обстрілом важко навіть спорядити й відправити на Батьківщину «двохсотий» вантаж…
Дійсно, нелегкою й суворою за Статутом була служба в нашого героя. Скажімо, коли проходив її у м. Шиндант, то по другий бік вулиці – через дорогу – дислокувався якийсь інший військовий підрозділ радянських військ. Але ходити туди було – зась. І тільки через це Володимир аж після демобілізації дізнався, що там ніс свою службу медфельдшер Василь Іванюк – родом із Шибени. А як ото хотілося б зустріти в Афгані земляка, погомоніти з ним, пригасити тугу за рідним отчим краєм.
На моє запитання, якими шляхами Володимир Фреюк опинився на дійсній строковій службі в Афганістані, розповів наступне:
-Після закінчення десятирічки в Гаврилівці, подумував вступати десь на навчання в технікум чи інститут. Але в ці мої роздуми вніс корективи райвійськкомат та направив на курси в Теофіпольський ДТСААФ здобувати фах шофера. Адже майбутньому воїнові Збройних Сил Союзу РСР така професія завжди і скрізь знадобиться. Та й мені самому цього хотілося.
Непомітно майнув час навчання на курсах. 24 квітня 1987 року я вже тримав у руках посвідчення водія. Та не встигнув ним надто похизуватися, бо 2 травня я вже був призваний до лав Радянської Армії. І вже шестимісячний курс молодого бійця я проходив у навчальному підрозділі міста Йолотань аж в Туркменській РСР. Тут тихцем ходили чутки, що звідси нас відправлять на територію Афганістану. Але я про це навіть й словом не обмовивився в листах до рідних у Гаврилівку.
Проте, материнського серця не обманеш. Душею відчули мої батьки синівське переживання. І що ви думаєте?! За кілька днів до переїзду в невідому мені країну мої мама Анісія Корніївна і тато Анатолій Кирилович прибули власними персонами аж у невідому їм Туркменію. Диво-дивнеє! Вони ж до Хмельницького не зовсім добре знали дорогу, а тут – за три-дев’ять земель. Недарма ж в народі кажуть: « Мати заради дітей може й в огонь полетіти…». В цьому я переконався…
І принагідно зауважити, що Володимир Фреюк залишився тоді вірним військовій присязі, не признавшись навіть батькам, що ось-ось його мають відправити на афганське побоїще, в якому хлопцеві з Гаврилівки довелося провести чотирнадцять з лишком місяців свого юно-молодого життя.
…Спливають трудові будні колишнього воїна-інтернаціоналіста Володимира Фреюка. Із посвідченням водія, виданого 24 квітня 1987 року, він шоферує й нині. І працює неабияк, а по-ударному, на славу. Старається, щоб ним гордилися не тільки в трудовому колективі ТОВ «Україна-2001», а й в домашньому колі – дружина Раїса Олексіївна, син Ярослав, невістка Мілена, сестра Оксана, брат Богдан, теща Лідія Сергіївна. Пишалися б сином і тато з мамою, але, на жаль, Анатолій Кирилович і Анісія Корніївна вже відійшли у потойбічні світи. Нехай свята земля їм буде пухом.
А у святкові дні чи у вільний від роботи час Володимир Анатолійович Фреюк полюбляє зустрітися з «афганцями» Теофіпольщини. Погомоніти про нинішнє життя-буття, згадати про бойові рейди, з яких не всі і не завжди поверталися живими, вшанувати пам’ять загиблих в боях та померлих воїнів-інтернаціоналістів вже нині. Можливо, все це могло б з часом і пригасати в пам’яті цих ще нестарих чоловіків, але шрами на тілі та в душі не сприяють цьому. І так воно й буде, бо такі рани загоюються надто повільно, а то й вічно.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст
Січень, 2020 року.
