Життя у праці, пісні та вишивці
Уперше мав нагоду побувати у цій доволі просторій домівці. Господиня оселі – людина широкої відкритої душі, говірка, щиро запросила до себе на січневу ювілейну гостину. Ще із роздягальні чомусь здалося, що потрапив у своєрідну музейну залу. Експонати на стінах, журнальному столику ніби самі просились розповісти про захоплення цієї жінки. Вітальня теж потішила нас цими дивними витворами рук господині, справжніми скарбами, які ця весела співуча власниця дому нагромадила протягом свого життя.
Про її творчу душу, особливу любов до вишивання, я знав із різних джерел.
Про таку пристрасть перенестися у світ панування квітів, природи, натюрмортів, українського пейзажу, посвячення себе відродженню духовності у картинній площині вигаптуваної на полотні, повідомляла обласна газета «Подільські вісті». Не обминула ця тема і шпальт нашого районного часопису. Вони акцентували увагу на найяскравіше бачення традицій українського народу прикрашати свої домівки магією вишитого щастя, створювати своєрідний затишок – оберіг. Бо що не картина, то своєрідна гама почуттів і аура насолоди. Враження – незабутнє, неповторне. Подумалося: не так вже й багато сьогодні бажаючих займатись цим копітким мистецтвом, передати його своїм нащадкам, хоча це сьогодні не тільки модно, а й величально.
Веду мову про Людмилу Лазарєву, жительку нашого райцентру. Бо хто б не бував у її гостинній оселі, чи то із Хмельницького, Львова або Києва, а то й із-за кордону, залишали свої доброзичливі почуття задоволення від побаченого. Звісно, склали щирі слова вдячності за підтримку доброї традиції культури народу - вишивці.
Людмила Петрівна закохана ще й в українську пісню. Довгий період вона є активним учасником народного аматорського хорового колективу ветеранів праці «Відлуння» районного будинку культури. Творча душа її постійно хоче пісні. І вона поєднує ці два крила любові до рідної землі, національної самоповаги.
Не можу обминути і таку сторону її трудової біографії, як любов до вірно обраної професії. Закінчивши Теофіпольську середню школу, вона відразу пішла освоювати робітничі ази у райцентрівському харчокомбінаті. Опанувала спеціальність варщика сиропу у цеху безалкогольних напоїв. Свою роботу одночасно поєднала із навчанням у Кам’янець-Подільському технікумі харчової промисловості, який успішно закінчила у 1970 році. А згодом підкорила й Одеський технологічний інститут харчової промисловості – стала інженером-технологом.
Чого гріха таїти – керівництво району, помітивши неабиякі організаторські здібностями вольової особистості із селянської родини, рекомендувало її очолити харчокомбінат у Базалії. Одночасно вона займалася там і спорудженням потужного заводу продовольчих товарів. І так майже три десятки років напруженого ритму праці. Очолюваний нею трудовий колектив підприємства виріс у чисельності у шість разів і нараховував 180 робітників різних професій. Продукцію заводу високо оцінили споживачі. Якісні безалкогольні напої, лікери, кондитерські вироби, картопляні чіпси, солодощі східних народів стали постійним товаром, як на ринках України, так і ближнього зарубіжжя.
Та найбільше цінила Людмила Петрівна людей підприємства. Як згадує колишня керівничка, на заводі продтоварів був стабільний трудовий колектив. До мінімуму зведено плинність кадрів.
Як і завжди, Людмила Петрівна була у повсякденних пошуках нових форм і методів ведення виробництва. Прикладом можуть стати робочі поїздки у 17 країн світу по запозиченню необхідного досвіду. Навіть не жалкує, що за 28 років своєї директорської діяльності жодного разу не була у відпустках. Не поправляла здоров’я у санаторіях чи будинках відпочинку, хоча така потреба була.
Своїм оригінальним світоглядом, глибокими знаннями, дипломатичними здібностями, мудрістю Людмилу Петрівну до цих пір згадують добрим словом. Вона, ще працюючи, неодноразово обиралась депутатом Базалійської селищної ради, брала активну участь у художній самодіяльності тамтешнього будинку культури. Залучала до аматорської справи працівників підприємства, які ставали окрасою культосвітньої ниви. По можливості і нині зустрічається з мешканцями Базалії, цікавиться їхніми справами. Друзі постійно запрошують її до себе у гості на різноманітні заходи.
А ще, коли творчий колектив» Відлуння» прибуває із візитом-концертом до місцевого будинку-інтернату для людей поважного віку, то стає суб’єктом посиленої уваги не лише мешканців цього соціального закладу, а й жителів селища. Вона не тільки пам’ятає дати народження, а й біографії колишніх заводчан, своїх виборців по округу. Така увага і повага до людей вражає і надихає на роздуми. Бо не кожному керівникові це вдавалося. В неї ж це було за правило.
Дякуючи моїй громадській роботі у районній ветеранській організації, шлях до самобутньої особистості дав можливість привітати її від себе, а також передати віншування ювілярці її колег по народному аматорському хоровому колективу ветеранів праці «Відлуння» районного Будинку культури, зокрема, Антоніни Гаєвської, Петра Головацького, Володимира Кобери та Галини Журавської, Івана Кульбаби, Людмили Мамиш та Віктора Мовчана.
Мудрість, як і досвід, приходять з роками. Тож хай Бог дає їй ще багато сонячних літ активного громадського і творчого життя. А ще підтримки від численних друзів.
Андрій Рудюк, керівник прес-центру районної ради
організації ветеранів
