А В НЕНЬКИ,

ЯК СНІГ СИВИНА…

Вже вишні цвітуть край хатинки в садочку,
Надія Зінчук все святкове вдягла –
Чекає з армійської служби синочка,
Стежину втоптала до арки села.
Синок навесні мав звільнитись додому
Та радість затьмарила клята війна.
Служив він народові зовсім чужому,
А в косах у неньки, як сніг сивина.
Ці віршовані рядочки лягли в мене на папір одразу, коли почув розповідь про те, як багатодітна мати Надія Яківна Зінчук з Вороновець чекала, виглядала у квітні 1988 року свого сина Івана з армії. О, скільки ночей не доспала, скільки сліз пролила!
Чатувала багато разів на автобусній зупинці. Бачили її люди частенько на околиці села. Бо ж усі сільські хлопці повернулися вже зі служби в рідні домівки, зустріли тут квітучу весну, а його – її Іванка – все не було й не було.
Якось буряківнича ланка, в якій працювала Надія Яківна, поралась на полі. Вже серпень саме минав. І так зване «бабське радіо» принесло сюди із села звістку: «Кирюшів Іван повернувся додому з армії!». І то вже треба було бачити, як вона – мати – бігла, спотикалась впродовж всього лану. Пробіжить декілька метрів і впаде. Підніметься – і знову біжить.

Важко повірити, але дісталась Н. Я. Зінчук своєї оселі сама, де й сталася та довгоочікувана зустріч матері із сином. Втім, тоді й довідалася, що її син не просто служив у війську, а воював у далекому звідси Афганістані. Доречно сказати, що Надії Яківні не звикати проводжати й зустрічати своїх синів із дійсної строкової служби. Наприклад, коли Ваня ще навчався в школі, то його старший брат Микола вже служив дійсну строкову в Білорусії. Його також з трепетом, хвилюванням чекала мати і вся родина. Проте, не так, як розгорталися події з «дембелем» Іванка. І тоді, і цього разу сестри Люба та Оля не стримували й не приховували сліз радості.
Одного разу автор цих рядків запитав звільненого в запас солдата Івана Кириловича Зінчука, чому надто тривалою і довгою простелилась йому дорога до отчого порога, то він відповів коротко:

-Не було нам заміни, бо не прибувало молоде поповнення солдатів і не можна було провести, як зараз модно висловлюються, ротації військ.
До оцієї довгожданої пам’ятної зустрічі та в наступний період траплялося і немало інших подібних й різних миттєвостей у житті Івана Зінчука. Звичайно, як усі його однолітки закінчив Воронівецьку восьмирічну та Шибенську середню школи. Змалку, як жартували у селі, захоплювався «залізяками», іншими словами – технікою. Оскільки його батько Кирило Андрійович у тодішньому колгоспі зарекомендував себе справним трактористом-бульдозеристом, то й синок потягнувся до батькового ремесла, ближче до техніки. За направленням райвійськкомату закінчив курси шоферів у Теофіпольському профтехучилищі №34.
Ось так за щоденними клопотами Іван Зінчук не зогледівся, як прийшла пора йти на дійсну строкову службу. Освоювати спеціальність тепер вже після цивільної на військовий лад продовжував на мисі Кушка. Тут і військову присягу прийняв, і сів за кермо могутнього КАМАЗу. Зрозуміло, батькам, всій родині чи знайомим не повідомляв про своє справжнє місцезнаходження, Проте вони й самі здогадувались, де міг перебувати їхній солдат. Бо ж на Теофіпольщині вже знали не тільки про обмежений контингент радянських військ у Афганістані, а й про «чорний тюльпан», який доставляв у Радянський Союз наших загиблих співвітчизників…
Шандагар чи Шиндант? - таке постійне місце дислокації нашого земляка було в Афганістані. І виконував він тут одне і те ж бойове завдання – доставляв до підрозділів швидкого реагування боєприпаси. Здійснив 45 виїздів до об’єктів призначення і в зворотньому напрямку. Здавалося б, на перший погляд, мало. Та якщо порахувати, що лише на один рейс «намотувалося» сотні кілометрів, то загалом виходило десятки тисяч.
-Жоден мій виїзд, - розповідає Іван Зінчук, - не обходився без обстрілів. Жоднісінького разу! Автоколона рухається, а попереду і з боків суцільний вогонь і дим. Якщо когось підбивало ворожим снарядом, перешкоду одразу швиденько усували, знешкоджуючи противника. Напевне, я у сорочці родився, бо щоразу Бог дарував мені життя.
Тим часом важко переживав рядовий Зінчук оте все побачене. Сльози наверталися на очі, коли гинули однополчани. Що й казати, важкі випробування, неймовірно нелегкі труднощі випали на долю простого селянського хлопця. Вдень неймовірна спека, вночі – холод, диверсії. Без води залишалися до знемоги. У кабіні автомобіля супроводжуючих водієві не надавали. У нього супроводжуючим був автомат Калашникова…
Після повернення з Афгану доля до Івана Кириловича ще не один раз була щедрою на всілякі сюрпризи переважною більшістю приємними.
І. К. Зінчук продовжував займатися улюбленою справою: майже десять років шоферував у місцевому Воронівецькому колгоспі «Маяк». Рівно через два роки після армії одружився. Супутницею життя стала однокласниця Алла з Улянового. Тепер вони обоє та ще разом із сином Володимиром мешкають і працюють у Хмельницькому. Глава сім’ї працює шофером-далекобійником, мама – вчителька однієї із загальноосвітніх шкіл обласного центру, а син Володимир – випускник Львіського комерційного університету – професійний менеджер.
Коли ж у сімействі Зінчуків знаходиться вільна від праці година, то вони за вечірнім столом обмінюються своїми враженнями за час минулий та намітками на майбутнє. Є тоді тут і спогади про Афганістан. Бо є що згадати. Адже Іван Кирилович Зінчук за свою військову мужність витривалість, доблесть нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Є в нього нагороди і від Демократичної Республіки Афганістан, і від Верховної Ради Радянського Союзу, Міністерства оборони СРСР. Є в цього чоловіка і відзнаки вже за мирну працю. Аякже! Бо ж не сидиться йому без роботи, старається працювати сумлінно.
Старається також частіше навідуватись у Воронівці до найріднішої, найдорожчої, наймилішої. Він прагне відвідувати тут свою матусю не тільки навесні, коли рясно цвітуть вишні, а й при будь-якій нагоді впродовж року. Це – прояв сині-вської любові і засторога того аби у матері спокійніше було на душі за свого сина. Мовляв, ось я, живий-здоровий! І не хвилюйтеся. Все гаразд! І не я винен в тому, що моя афганська весна покрила голову неньки білопінням вишневого цвіту.
Тадеуш
ОСТРОВСЬКИЙ, журналіст,січень 2020 р.