Не застануть її

вдома поважні літа

Ці слова з відомої пісні, смисл яких – у невичерпній любові до життя, яким би воно не було, у невтомній боротьбі з труднощами та випробуваннями, у торжестві добра та світла, у безкінечному пізнанні світу та знань – якраз про Лесю Володимирівну Місятюк, вчительку географії Волиця-Полі-вської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Бо ж ніколи не здавалася, не опускала руки, у складних життєвих ситуаціях добивалася всього сама. Написано на її долі бути сильною духом, не впадати у відчай, то ж інакше і  бути не може.

Народилася наша героїня у цьому великому (коли вчилася у школі, було тут 400 учнів) мальовничому селі, тут ми нуло все її життя. Солодким воно не було ще змалку, батько покинув, ростила її та брата Льоню мама Євгена Данилівна сама. Робила на нормі, з весни до морозів гнула спину на буряках, то ж і Леся зазнала, що таке робота в колгоспі. Та росла життєрадісною, гарно вчилася, співала, танцювала, хотіла стати вчителькою. Вступала до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на історичний факультет, не вступила.

- Оскільки весь час була на сцені, - розказує, - закінчила річні курси завідуючих сільськими клубами та художніх керівників у Хмельницькому. Та на цьому не зупинилася, одразу вступила до Львівського музично-педагогічного училища на стаціонар. Це був прекрасний час, я вчилася на відділенні баяністів, опанувала гру на фортепіано, а в орекстрі народних інструментів грала на балалайці, постійно брала участь у міських масових заходах до свят. Закінчила училище з відзнакою, цього ж літа вступила на заочне завчання на історичний факультет Кам’янець-Поділького педагогічного інституту. Бо я така наполеглива, як щось поставила собі за мету, обов’язково маю її досягнути. Стала працювати у моїй рідній школі на групі продовженого дня, шість років викладала історію, була і педагогом-організатором, і заступником директора з виховної роботи. А найбільше років з мого педагогічного стажу я викладаю географію. Цей мій улюблений предмет, тут я на своєму місці, я вчитель вищої категорії, переможець районного конкурсу педагогічної майстерності «Вчитель року» 2019, моє фото - на Дошці пошани освітян району у 2020 році.

Щира та відверта у спілкуванні, ділиться і сокровенним, дуже особистим: мріяла про велике, неземне кохання, палко бажала бути щасливою. Вийшла заміж, життя не склалося, розлучилася, залишився в неї на руках синочок Коля з вродженим ДЦП, до якого ще й додалася епілепсія. Та не зламалася, де тільки з ним не була, куди тільки його не возила. Хоч і паралізована у нього права сторона, слава Богу, ходить, все знає, все розуміє, все робить, порається по господарству.
- В селі ж як в селі, - продовжує, - у нас город 50 соток, весь час була корова, лише два роки, як її не тримаємо, зараз є теличка, свині, птиця, а вже років зо двадцять, як маємо коня. Бо ж без свого транспорту дуже важко, а так є чим привезти, перевезти, весною, влітку, восени. Ясно, що його треба доглядати цілий рік, та це справжнісінький член сім’ї. Кінь – дуже розумна, чутлива тварина, сильно відчуває свого господаря. Наша кобила Шпачка в нас вже третій кінь, Коля її дуже любить. А я навчилася запрягати, управляти, перевозити возом. Як у тій пісні – зупинить коня на скаку, це якраз про мене.
Є у Лесі Володимирівни ще одна захоплива справа, що робить її життя повнокровним та різнобарвним – це подорожі, туризм. Їздила на екскурсії з учнями ще в радянські часи – були в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, Сочі, Києві, Одесі, Львові, Білорусії, Молдавії. Продовжилася ця традиція і в часи Незалежності, чи не в усіх найбільш популярних туристських куточках України побувала з школярами Волиця-Полівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. А подорожі в Карпати стали чи не найкращою шкільною традицією.

- Та мені, як вчителю географії, - каже, - важливо було бути в країнах, про які розказую на уроках. Тому вже років 15, як подорожую за кордоном. Це 4-5-и денні мандрівки, довше ж не можу бути, доручаю Колю мамі, а сама вирушаю в подорож. Була в Польщі вже десять разів, у цій країні стільки туристських маршрутів, в Угорщині, Чехії, Хорватії, Румунії, у Франції, два рази в Німеччині, була і в Туреччині, а два рази – в Ізраїлі. Це недорого, а для мене – це вікно у світ, у цивілізацію. Всюди, де була, роблю фото, знімаю відео. А тоді все це використовую на уроках, дітям це надзвичайно цікаво. От в мене на уроці тема «Франція». Готуюсь, несу все, що в мене є, сувенір «Ейфелева вежа» з Парижу, розказую, показую, який там рівень життя, культури. То ж мені ця пандемія все перебила, понад усе хочу, аби ситуація стабілізувалася, щоб можна було знову абсолютно безпечно мандрувати. Крім моєї улюбленій географії, я ще класний керівник 10 класу. Діти дуже хороші, творчі, просять, аби я дотягнула їх до кінця, довела до випуску. Разом нам дуже цікаво, весело, ми завжди щось придумуємо, видумуємо. Для мене це важливо, адже навчаючи дітей, я постійно вчусь сама. От на минулі новорічно-різдвяні свята ми колядували, зібрали гроші на випуск 9-ого класу, було просто супер.
А ще розмірковує про таке, бо ж людина вона пряма, правду каже в очі: чому в нас не так, приміром, як в Польщі, вже не кажучи про Німеччину чи Францію? От вона все життя на виборах, а що у Волиця-Польовій змінилося? Дороги повисипали та Інтернет тепер у село ведуть. А молодь з села виїжджає, бо роботи ж нема, учнів зараз у школі 127. А що далі? Чи щось зміниться? От готувала вона учнів до участі в конкурсі «Моя громада. ЇЇ майбутнє». Але якщо бізнес ведеться непрозоро, не спачуються податки, не створююються робочі місця, нічого ж не зміниться. От був у селі профілакторій, люди працювали, потім тут мінеральну воду розливали. Та вже роки, як переходить цей об’єкт з рук в руки, хай би теперішній власник щось тут зробив, створив робочі місця. Хоч би щось таки зрушилося.
І хоч ні мить не полишає її тривога за Колю, за маму Євгену Данилівну, яка вже сильно нездужає, Леся Володимирівна вважає, що життя прекрасне. То ж ніколи не нарікає, радіє кожному новому дню, невтомно трудиться, і на роботі, і вдома. Нудьгувати не має часу,бо ж весь час в русі, молода душею, випромінює силу духу, добро та світло. На таких, як вона, тримається світ.
Галина Тебенько