500 КІЛОМЕТРІВ ТРИВОГ

Напевне, що кожний населений пункт – село чи місто мають своїх знаменитостей. Он нещодавно розповідав я про воїна-інтернаціоналіста Петра Андрійовича Бухера, котрий родом з Ординець, а оце вже лягають рядочки оповіді про його земляка Володимира Васильовича Чайку, котрий також появився тут на світ Божий серпневого дня 1969 року. В цьому селі він закінчив восьмирічну школу, середню освіту здобув у Базалії. А коли настав призовний вік, то райвійськкомат направив Володимира Чайку на курси шоферів до Теофіпольського ДТСААФу. Так що у своє повноліття хлопець уже мав посвідчення шофера-професіонала.
Незабаром, а точніше 11 листопада 1987 року, під звуки бравурних мелодій духового оркестру рідні, друзі, всенькі Ординці проводжали Володю Чайку до лав Збройних Сил Союзу РСР.
А далі був Хмельницький обласний збірний пункт. Тут новобранцям повідомили, що вони зараховані в команду під кодовою назвою «20-А». Ну що ж, – 20 то й 20; «А», то й «А». Головне ж – службі пішов відлік.
Потім шлях цієї команди проліг на пересильний пункт в місто Коломию Івано-Франківської області. Саме сюди за щойно призваними на службу хлопцями мали приїхати так звані «покупці»: представники тих військових частин, де вони мають проходити подальшу службу. Але минув десь добрий десяток днів, а тих «покупців» нема й нема.
Нарешті прибули. Звірили-перевірили всі необхідні документи й вирушили в путь-дорогу. І неблизьку, бо дістались аж в місто Орджонікідзе – в Дар’яльський навчальний центр підвищення кваліфікації шоферів спеціальних автомобілів КамАЗ і УрАл. Тут солдати уже сповна дізналися, що їх готують до служби у воюючому Афганістані.

Після кількамісячних курсів рядовий Володимир Чайка разом з такими ж хлопцями транспортним літаком дістаються міста Мінводи, далі був Ташкент, далі… А далі був Афганістан. Тут вісімнадцятирічний солдат опинився в тамтешньому місті Шиндант. Треба сказати, що нелегка, тривожна й небезпечна військова служба в цьому населеному пункті торкнулася багатьох юнаків з Теофіпольщини. Бо майже кожен учасник тих подій згадує його.
Саме в Шинданті рядовий Чайка прийняв від «дембеля» нового КамАЗа-«наливайку»: так жартома називали бензовози. Саме такою «наливайкою» Володя Чайка їздив за 500 кілометрів тільки в один кінець до міста Тургунді на головну нашу нафтобазу за пальним, яке потім розвозили по бойових підрозділах радянських військ. Сказати простим дієсловом розвозив – це майже нічого не сказати. Адже тих пів тисячі кілометрів треба було проїжджати через кожні два-три дні під пильним оком душманів, котрі не дрімали у своїх засідках. З цього приводу В. А. Чайка розповідає:
-Отак їдеш тією дорогою і тихцем гадаєш: що може забрести «духові» в голову цієї миті, яка ж то в нього вража задумка… І ці п’ятсоткілометрові тривоги були небезпідставні. Он однополчанин – узбек за національністю – Турсуналі Шеркулов на цьому ж маршруті підірвався з машиною на замаскованій на дорозі міні. Та хіба один раз таке траплялося в нас у цій афганській бійні…
Пригадує ще молодий ветеран тих воєнних баталій, як ходили вони кілька разів рейдом на Кандагар, але не доходили, бо «духи» нищівно обстрілювали наш підрозділ – прямо «пришивали» до землі.
- Що й казати: душмани надто орієнтувалися на своїй місцевості, знали щонайменший закуточок у горах, ущелинах й долинах. Вони ж там всі виросли, - розмірковує Володимир Васильович Чайка. –Взагалі, перед виведенням радянських військ з Афганістану душмани зовсім озвіріли, бо почали часто-густо обстрілювати нас із стінгерів. Ми ж стали ще обачливішими, бо ж уже знали про наближення часу виведення нашого контингенту з цієї країни. Й нікому не хотілося помирати…
І, слава Богу, той радісний та довгоочікуваний час настав. То ж невдовзі я уже був на Кушці, прослуживши після цього ще п’ять місяців у Союзі. А 14 листопада 1989 року рядовий Чайка Володимир з дембельськими документами летів до рідних Ординець. Отак коротенько про мої «афганські мандрування».
Ось на такій піднесеній ноті колишній воїн-інтернаціоналіст Володимир Васильович Чайка завершив нам оповідь про свою колишню службу, про яку нині не всі навіть уяву мають. Бо ж покоління змінює покоління, деякі події відходять разом з тими, хто залишає цей білий світ. Однак, шановні, погодьтеся, про таке не можна забувати. Ми маємо пам’ятати своїх героїв: живі вони чи мертві. І не зважати на те, скільки часу провів він там в Афгані. Погодьтеся, що на війні за один день, годину можна настраждатися більше, ніж, скажімо, за місяць чи рік. Так! Так! Не перечте.
А далі в біографії Володимира Чайки настали мирні дні. Оскільки зростав він у селі, то й забажалося хлопцеві здобути таку професію, котра б знадобилася у тутешньому буденному житті. Якщо надумав – то й так вчинив: вступив до Кам’янець-Подільської аграрної академії на зоотехнічне відділення. Наука йому давалася сприятливо, бо прагнув здобути цей фах. Одночасно, як і всі хлопці, спокусливо поглядав на дівчат. І що ви думаєте – сподобав! Вірніше – закохався в однокурсницю Наташу Демську, що родом з Білогір’я. А якщо так, то вже на другому курсі одружився з нею. І тому 1995 року, після закінчення навчання в академії, молоде подружжя – двоє кваліфікованих спеціалістів прибули власними персонами до Ординець. Без роботи довго не засиджувались, бо Володимира Васильовича запросили в Ординецьку селянську спілку на посаду головного зоотехніка, а Наталію Вікторівну обліковцем ферми. Адже два зоотехніки на одну посаду – забагато. І трудилося б подружжя там й понині, якби сільгоспспілка, як і багато інших у нас, не розпалася. Нині на тому місці в Ординцях, як мовиться, і знаку вже не лишилося.
Проте Володимир Чайка не з тих, хто падає в паніку. НІ! Він не з того десятка. Натомість, зробивши певні економічно-прогнозуючі висновки, вирішив: вести особисте підсобне господарство. Зараз це модно називати фермерським. Об’єднавши з паїв оренди добрий десяток гектарів землі, Володимир Васильович разом з родиною приступили до наполегливої та копіткої праці, яка помітно дає свої позитивні результати. Доглянута земелька віддячує врожаєм, а кілька коней, корів, свиней, домашня птиця завдяки цьому не голодують. Цьому ж сприяють не тільки справний трактор чи сільгоспінвентар, але й, насамперед, невтомні руки членів родини. Бо ж працюють у цьому господарстві не тільки Володимир з Наталею, а й тато Василь Володимирович і мама Лідія Пафмутівна Чайки. Спільними зусиллями досягають певних відрадних результатів. А ще Володимир Чайка справно сплачує державі належні податки. Аякже, все так – як закон пише.
Зрозуміло, що могли б фізично допомогти тут діти. Могли б, звичайно. Але ж син Микола, невістка Юля і маленький внук Данилко мешкають у Хмельницькому. У цієї молодої сім’ї свої життєві клопоти: Микола зараз перебуває на заробітках у Польщі, а Юля опікується синочком до трирічного віку (післяпологовий період). Це, щоб ви знали, було вирішено на спільному родинному зібранні в дусі взаємної щирої доброзичливості. Аякже, Чайки – люди зважливі, помірковані.
А коли ж Володимирові Чайці даються взнаки на здоров’ї оті прожиті й пережиті 500-кілометрові рейси в Афганістані, то він завжди бажаний пацієнт Хмельницького обласного госпіталю для ветеранів. Там його завжди підлікують, зарядять бадьорою енергією. То ж нехай він при здоров’ї долає ще тисячі тисяч кілометрів, але вже спокійних і мирних.

 ПРИСЯГА – НА ВСЕ ЖИТТЯ

Щороку 15 лютого в Україні відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Нинішня така урочистість припадає на 31-й рік від завершення виведення радянських військ з Афганістану в тому далекому від сьогодні 1989-му. За підрахунками сьогодні в Україні проживає 37 тисяч учасників цієї ніким неоголошеної війни, котра велася десяток літ, забираючи в радянських воїнів найдорожче – життя.
Та не будемо говорити про сумне, адже вшановуються в цей День учасники бойових дій не тільки ті, які загинули, але й ті, котрі вижили у смертельному двобої і повернулися на Батьківщину. Про це й наголосив голова обласної держадміністрації Дмитро Габінет, коли зустрівся у Хмельницькому напередодні 15 лютого з колишніми воїнами-інтернаціоналістами та ветеранами війни на сході України. Дмитро Анатолійович подякував їм за ратний подвиг, особисту патріотичну позицію до тих процесів, що відбуваються в нашій державі. Він, зокрема, сказав: «Своїм прикладом ви надихаєте молоде покоління, даючи їм дороговказ, яким вони мають рухатись. Ви з честю виконали свій обов’язок, стали гідним прикладом хоробрості, героїзму та мужності, а часто і милосердя, в тих гарячих подіях».
За вагомий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молодих людей, активну діяльність групі колишніх воїнів-подолян були вручені Почесні грамоти та Подяки, які від Хмельницької облдержадміністрації вручив її голова Дмитро Габінет. Серед тих, хто удостоївся, зокрема, такої Подяки – член правління Теофіпольської районної організації ветеранів Афганістану, учасник бойових дій в Афганістані Юрій Левицький з містечка цукрового заводу.
Я переконаний, що Юрій Феодосійович сповна заслуговує на подібні відзнаки. Адже проводить активну громадську і волонтерську діяльність. Він є моїм найпершим помічником у збиранні та підготовці матеріалів для написання майбутньої книги про колишніх «афганців» з Теофіпольщини. Дякуючи його старанням, з кожним днем все більше й більше сторінок вписується в цей літературно-історичний твір.
У моїй добірці є чимало фотографій з участю Юрія Левицького – військових та цивільних. Та я вибрав саме ту, де гвардії рядовий Левицький в 1987 році складає присягу на вірність Віт-чизні. Присягу, якій він залишається вірним й по цей день. Молодець! Нічого більше не скажеш – молодець! Любов та відданість Вітчизні – це для Юрія – на все життя.
Саме на таких й тримається наша Україна.

Сторінку підготував журналіст
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ. Лютий 2020 року