Просто  Марічка

У Великолазучинській восьмирічці, рідному селі Борщівка її звали просто Марічкою. Як і більшість ровесниць, добре вчилася, брала участь у художній самодіяльності, любила допомагати в домашніх справах батькам, під час літніх канікул охоче працювала на зерноочисному току колишнього колгоспу «Родина».
Була не тільки трудолюбивою, а й від Бога вродливою. Довга плетена коса, миловидне смугляве обличчя і карі-карі очі не залишали байдужими багатьох хлопців. І молодших, і старших. Окремі з них горіли бажанням дружити з красунею. Та їй подобався лише Володя Степанюк із восьмого «Б». Високий, стрункий і теж дуже гарний. Тривалий час вони зустрічалися. Їм пророкували бути на рушникові щастя.

Неначе розгнуздані коні летіли роки. Поки Марічка закінчувала школу, а згодом навчалася в Чемеровецькому медичному училищі, Володя вже здобув спеціальність монтажника-висотника, трудився на будівельних майданчиках міста-героя Севастополя, служив на Чорноморському флоті. Стало менше побачень, телефонних дзвінків, рідше стали надходити листи. Врешті решт, не судилося їх долям з’єднатися.
Розлука-доля найбільше вразила Марічку. Вона не знаходила, як кажуть, для себе місця. Відрізала косу, змінивши її «міською» зачіскою (ось фото 1967 року, котре принесла в редакцію газети рідна сестра Клеопатра). Трудилася фельдшером у селах Лютарівка і Малий Лазучин. У пошуках роботи і романтики побувала аж у Забайкаллі. Вочевидь, гірке відчуття втраченого такого вразливого першого кохання стало однією з причин того, що особисте життя в неї так і не склалося…
Ще одним місцем, куди з дипломом спеціаліста і чималим стажем роботи вже 35-річну жінку Марію Семенівну Остап’юк закинула невблаганна доля, був Афганістан. У горнило бойових дій поїхала за власним бажанням. Саме тоді у військових частинах сорокової армії знаменитого генерала Громова катастрофічно не вистачало кваліфікованих медпрацівників. Статистика тих часів жахлива: втрати від хвороб наших солдатів і офіцерів у 8-10 разів перевищували число поранень і травм.
Потрапила у військовий госпіталь недалеко міста Кандагар. Призначили старшою медичною сестрою інфекційного відділення. Майже десять афганських нагород, серед яких і тодішньої правлячої влади далекої південної країни – така оцінка важкої і відповідальної роботи медика. Без героїзму, за велінням обов’язку.
У жовтні 1986 року, після повернення з Афганістану, Марія Семенівна продовжила свій трудовий шлях у Теофіпольській центральній районній лікарні старшою медсестрою терапевтичного відділення. Чотирнадцять літ віддала улюбленій справі, Мабуть, далася взнаки вкрай нелегка, виснажлива в складних кліматичних умовах праця в чужій країні: померла ще в молодому віці від важкого захворювання.
Відколи жінки не стало, минуло вже п’ятнадцять років. Однак, у райлікарні, десятки жителів Теофіпольщини добрим словом її згадують до сьогодні. Інспектор відділу кадрів медичного закладу Неля Дацюк, теперішні і колишні завідуючі терапевтичним відділенням, колеги по роботі з гордістю і повагою згадують цю неординарну жінку, яка була закохана в улюблену справу, для кожного знаходила кваліфіковану пораду, привітне слово. Кілька фото з детальною біографією Марії Семенівни поміщені в альбомі-літописі, котрий започаткувала в районі та області терапевт Галина Віталіївна Моцна.
Торік у Кунчі провели в останню путь теж молоду медика-афганця Раїсу Барбалюк – наречену загиблого в Афгані офіцера Григорія Попружного. Рая, як Марічка, були на передовій порятунку життя людей. Пам’ятають їх, а також тих, хто загинув і хто помер на ратному полі і в мирний час.
Тадеуш Островський, журналіст