З 2 лютого 2024 року наша газета чи не у кожному номері друкує повідомлення про Наталію Гонюк, очільницю волонтерської групи Новоставці-Кривовілька. Яка організовує приготування домашніх страв для бійців-земляків і не тільки, разом з подругами та активістами Гуманітарного штабу Теофіпольщини Анатолієм Козаком, Василем Гандовським та Миколою Тимощуком постійно відправляє посилки бійцям у зону бойових дій; виконує запити військових, організовує збори коштів, закупівлю того, про що просять військові; звертається, спілкується з багатьма людьми, до неї пишуть, телефонують бійці, друзі-волонтери. Тож працює в дуже напруженому ритмі – і на роботі справляється, вона медична сестра з дієтичного харчування Теофіпольського ліцею № 3; і виконує величезний обсяг безкорисливої волонтерської діяльності. Хоч людина вона дуже скромна, завжди каже – «пишіть про моїх дівчат та Юлія Григоровича», настав час написати і  про її історію – історію невтомності та незламності.

Народилася Наталія у Новоставцях в родині хороших, простих людей Володимира Петровича та Ганни Миколаївни та Гонюків. Тато працював водієм-далекобійником, був «чорнобильцем», мама трудилася в місцевому господарстві, була і касиром, і обліковцем в тракторній бригаді, ще в сім’ї зростав молодший брат Володя. Закінчила Новоставецьку середню школу, думала про юридичну освіту. Але сталося так, що закінчила Хмельницьке медичне училище, здобула спеціальність «акушерська справа». Стала працювати у рідному селі у фельдшерському пункті, закінчила курси фельдшерів.

• Робота мені подобалася, - розказує, - дбати про здоров’я людей, дітей. Поробила тут два роки, ще три – в жіночій консультації у Теофпольській районній лікарні. Але одружився брат, мені треба було думати про власне житло. Але як його було купити за мінімальну зарплату, тоді вона була десь більше тисячі гривень? Було тоді дуже модно їздити в росію, виконувати некваліфіковану роботу, але заробляти за неї непогані гроші. І я поїхала за компанію у москву. Робити довелося дуже важко, це було в основному прибирання, але головним було те, що нас, заробітчан, там  ніхто не мав за людей. Ми були ніхто, ми були чужі. А вони – це були зовсім інші люди, вони любили пити, сваритися, битися. Тож ми – не брати. Може, між ними десь є добрі люди, але я ні з ким там не подружилася. Я там проробила понад десять років, змогла купити собі в Новоставцях квартиру, автомобіль, меблі, зробити ремонт. Та за нашу державу мені дуже образливо. Бо українці працьовиті, розумні, добрі, щирі, милосердні, - чому вони мають спотикатися по світу? Чому не можна жити вдома, чесно, прозоро працювати, заробляти собі на комфортне життя?! Не лічити кожну копійку, а просто щасливо жити!

Повернулася Наталія додому ще до повномасштабної війни, знайшла собі роботу в Теофіпольському ліцеї № 3. Вдома все рідне, миле,  кругом свої люди, повно знайомих та друзів. 

• Але, чесно сказати, - продовжує, - я не вірила, що буде вторгнення, що почнеться таке страхіття. Коли о шостій годині ранку 24 лютого 2022 року мені передзвонили, сказали, що війна, я не повірила. З перших днів пішли мої двоюрідні брати, резервісти  Сергій Мельничук, Віталій Моцюк, Сергій Гонюк з Новоставець, всі потрапили у 48 ОМБр. Далі пішов мій троюрідний брат з Турівки Дмитро Пилипонько. Пішло багато моїх друзів, знайомих. Не було ж нічого, ще й зразу похворіли, потрібні були  були медикаменти, розвантаження, плитоноски, шоломи, наколінники, рукавиці, окуляри, якісна форма, шкарпетки, балаклави, берци та термобілизна, шини для бойових авто. Все це я шукала, оголошувала збори. У мене з’явилася добра подруга Наталія Мєдвєдєва з Базалії, вона підприємиця, у неї швейний цех, вони шили балаклави, рукавиці, розвантаження. Вона надавала, те, що було мені потрібно. Ще ж я, як і маса моїх односельців, приносила продукти довготривалого зберігання до старостату, ходила плести маскувальні сітки до нашого Теофіпольського ліцею № 3 та до Агенції місцевого розвитку, шукала віск для хімічних грілок, окопних свічок, для  мазі на лікування обморожень та опіків. Я весь час щось робила, так минув 2022-ий, минав  2023-ій рік. 19 листопаді 2023-ого відбулася подія, яка стала початком того, що ми зараз робимо. Зателефонувала мені Наталія Мєдвєдєва, казала, що не може заснути, бо розказала її швачка, мама бійця з Гаврилівки, що попросив син вислати мішок хліба. Боже мій! То вони пішли, голови свої там кладуть, і навіть хліба в них нема? Треба хоч їм вареників наварити. Скликаю до себе Олену Глов’юк, Оксану Таранську, підключилася і Олена Зубова. Хто що приніс, хто муку, хто фарш, хто сир, хто капусту. І в Кривовільці збіглися до Тетяни Вальчук сусіди з вулиці Джерельної – Надія Вальчук, Тетяна Сивак, Катерина Паранюк, Валентина Братюк. І вареників наварили, і гречаників насмажили. Відвезла я все в Базалію, там якраз туди, де був той хлопець,  машину відправляли.  І так пішло. Ще разів зо чотири самі зносили продукти, самі купували те, що ще треба було. А тоді я стала звітувати, виставляти в мережах, що ми робимо. Відкрила збір на картку, люди стали донатити, навіть хлопці скидали кошти. І тоді наші масштаби збільшилися, було таке, що ми по 50 трикілограмових відерця вареників, інших домашніх страв готували та завантажували автомобілі, які поверталися на передову.

Отож, вже якраз минуло два роки, як Наталія Володимирівна зі своїми дівчатами (так ласкаво каже на своїх подруг, хоч майже всі вони  старші за неї), працюють в такому режимі. Раз чи два на тиждень готують страви та відправляють адресні посилки «новою поштою» за промокодами. Бо так виходить дешевше, ніж заправити бус чи вантажний автомобіль, так все доходить бо хлопців. Ще ж як не щотижня, то через тиждень проводять благодійні ярмарки у Теофіполі, адже кошти потрібні і для продуктів на посилки, і для виконання запитів бійців.

• Я дякую Богу, що поруч зі мною такі люди, як моя команда, - тремтить її голос, - як Юлій Григорович Вальчук, завжди нам допомагає та підтримує, донатить на ярмарках. Як мої Новоставці (Олена Глов’юк, Леся Мельничук, Майя Окаєвич, Ніна Маринюк, Людмила Маринюк, Ніна Баб’юк), як Анатолій Козак, Василь Гандовський та Микола Тимощук, як моя Кривовілька.  За співпрацю дякую організатору Гуманітарного штабу Теофіпольщини Андрію Петринюку, адже дозволяє  нам користуватися приміщенням складу для зберігання продуктів довготривалого зберігання, які надають жителі громади. Тож я відчуваю, вірю, що все те, що ми робимо, недаремне, що мир та перемога буде. Що працювати у владі, розбудовувати Україну повинні ті, хто повернеться з війни, хто зараз там виборює для нас свободу. А не ті, що жирують, розважаються, наживаються на війні,   розкрадають бюджетні кошти та західну допомогу. Найстрашніше ж, що гинуть найкращі сини та дочки України, найжахливіше, втрачати на війні рідних людей, які повертаються додому на щиті. Простити, забути – ніколи! Тож ми не здаємося, ми боремося. Слава Збройним Силам України! Вічна слава полеглим Героям!

Галина Тебенько