25 листопада 2025 року виповниться 440 років з часу першої писемної згадки про наше село Волицю. Згідно історичних джерел, у 1629 році у селі нараховувалося 35 димів, у 1863 - 55 дворів, у 1897 році проживало 724 особи (546 православних, 150 католиків, 28 євреїв). У1923 році у 505 дворах проживало 2086 осіб; у 1993 році у 315 - 807; у 2014 у 264 – 790; у 2024 році у 210 – 520.
За більш як 4 століття змінилися обриси села, незмінними залишаються волицькі трудівники – невтомно працювали та працюють, аби жити краще.
Нашим односельцям небайдужа історія рідного села, вони пам’ятають її, передають з покоління в покоління.
Мальовниче село на лівому березі річки Семенівки Волиця Мінцова згідно декрету польського короля Стефана Баторія від 25 листопада 1585 року заснував Федір Синюта Ляховецький. Впродовж свого існування село мало різних власників – Ярмолинецьких, Чолганських, Сенют, Яблоновських, Борковських; мало різні назви – Волиця Мінцова, Волиця Ляховецька, а з 1945 року – Волиця.
Як і всім українцям, які жили на території сучасної України, жителям Волиці довелося пережити трагічні події початку ХХ століття – Першу світову війну, більшовицькі заколоти, національно-визвольні змагання, встановлення на Україні більшовицького режиму, знищення підприємливих селян-господарів, насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 років.
На 1 вересня 1928 року в колгоспі налічувалося 189 сімей та 792 десятини землі. Головами артілі, згодом колгоспу до 1941 року працювали: Д.Гуральник, О.Михальчук, Ковальов, Х.Губерський, Бородій, Чентаров, Ковалевський, Я.Гноївський, Г.Олійник, Г.Гершгорін.
Урожайність зернових і технічних культур була низька, продуктивність тваринництва також. Кожного року мінялися голови колгоспів, бо значних успіхів не було. Покращення господарювання пройшло перед війною, коли колгоспи очолили в Шарлаївці П.Комашня, у Волиці – Г.Олійник.
І далі нашим односельцям довелося пережити чимало випробувань. 7 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники почали плюндрувати волицькі землі та встановлювати свої порядки. З метою залякування спалили три хати, розстріляли 5 односельців, згонили худобу із людських дворів, примушували гнати її до станції Війтівці. Погоничами були Заставський та Томчук, які в село так і не повернулися.
Всього з Волиці в Червону Армію, до початку війни та після визволення села, забрали 310 молодих чоловіків, 125 з них загинуло. На каторжні роботи в Німеччину вивезли 135 юнаків та дівчат; старших людей, які зосталися, а це біля 50 людей, гонили в Теофіполь рити протитанкові траншеї.
І ця напруга під владою фашистів тривала 970 днів і ночей. Не працювали колгосп, школа, клуб. Селу було завдано збитків до 10 мільйонів рублів. Із 4 по 8 березня 1944 року радянські війська визволили від фашистів весь Теофіпольський район. За визволення сіл району загинуло понад 1000 воїнів.
У Волиці залишилися старики та діти, які змушені були працювати, щоб вижити. Не було техніки обробляти землю, не вистачало насіння, добрива. Поля були забур’янені. Люди своїми домашніми коровами обробляли землю. Із своїх господарств здавали в колгосп попіл, курячий помет. Ясно, що при такому обробітку були низькі врожаї.
Після війни, 3 1945 по 1955 роки головами колгоспу були Кучерук, Мельник, Ганжук, Кравчук, Гаврилюк, Дролюк, Романішин, Смолінський, Тогобицький, Навроцький. З кожним роком у колгосп почали надходити трактори – У-2, ХТЗ, на яких працювали Ніна Кисіль, Ганна Бабак. Але ситуація покращилася після демобілізації чоловіків-односельців з армії. В село прийшли перші автомашини «полуторки», шоферами працювали Сава Гуральник, Яким Романюк, Семен Панасюк, Кіндратій Кондратюк. На тракторах ХТЗ , У-2 трудилися демобілізовані Петро Романюк, Василь Антощук, Пантелій Тройчун. У 1950-1955 роках збирали зернові по 6-10 центнерів з гектара, цукрові буряки – по 150-160 центнерів. Люди тяжко працювали, але їхній добробут поступово зростав.
Як жило старше покоління після війни, приблизно до 1956 року. Не було електроосвітлення, не було в що вдягнутися, чим вкритися, не було за що купити. Вдома на городах сіяли коноплі, із його насіння робили молоко, підливу, стебла намочували, вони киснули у воді, у ставку чи річці. Тоді днів десять сушили, тіпали, волокно пряли на коловоротках, снували на снівницях. На верстатах, їх у селі було біля ста, ткали полотно, яке потім знову намочували, щоб побіліло, фарбували в ягодах бузини.
Не було що їсти, сіяли жито, соломою пошивали хати, зерно мололи в жорнах, з того борошна випікали хліб. В кожній хаті була піч, в ній варили їсти, пекли хліб. Великим щастям була корова, вона була годувальницею, і для дітей, і для дорослих. На сьогодні в селі проживає 3 пенсіонерів учасників війни, 31 пенсіонерів «дітей війни», які ще пам’ятають ці часи. В 1966 році в селі був побудований обеліск на честь загиблих односельців у роки Другої світової війни.
У 1956 році головою колгоспу став Панас Лаврентійович Кондратюк, вчитель за професією. З перших днів своєї роботи він показав себе здібним, вмілим організатором колгоспного виробництва. В кінці року урожайність зернових вже становила 11 цнт/га, цукрових буряків – 170 цнт/га, оплата трудодня складала 20 копійок.
З кожним роком економіка господарства і добробут людей покращувався. В 1957 році всі будинки жителів села були радіофіковані. У 1959 році урожайність зернових становила 11 центнерів з гектара, цукрових буряків – по 273 цнт, картоплі – по 108 цнт. Річний надій молока на одну фуражну корову становив 2002 літри. Оплата трудодня вже складала 57 копійок.
З 1960 року у селі запрацювала дизельна електростанція для освітлення господарства і частини села. Її обслуговував Микола Кондратюк. У 1962 році колгосп перейшов на гарантовану грошову оплату праці. З цього року електроосвітлення дійшло до кожної домівки. Зміцніла матеріальна база господарства та села, за короткий період було збудовано 8 тваринницьких приміщень, зерносклад, склад міндобрив. Колгосп надавав допомогу при будівництві нових осель, тож справили новосілля біля ста колгоспників.
У 1963 році колгосп вийшов у число передових господарств району. За досягнуті успіхи Панас Лаврентійович Кондратюк був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Протягом 1963-1965 40% колгоспників змогли побудувати нові домівки.
П.Л.Кондратюк був не тільки здібним, але й хорошим виховником трудівників села. Він постійно брав участь у культосвітніх заходах, святкуванні державних свят, підведенні підсумків змагання. В будинку культури організовував вистави, відзначення народних традицій – Масниці, зелених свят, Івана Купала, обжинків, коляди, щедри, по його сценаріях проводилися весілля. За все це жителі села поважали та любили його. Він завжди виступав на похоронах померлих селян.
У 1967 році господарство очолив його послідовник Петро Андрійович Кравчук. Він зі своїми однодумцями ніколи не спинявся на досягнутому, щоразу прагнув зробити більше, вперто йти далі. Так, в цьому ж році після закінчення будівництва дороги з твердим покриттям був відкритий автобусний маршрут Теофіполь-Кузьминці. Активно запроваджувалися нові свята та обряди, було запроваджено звання «Заслужений колгоспник» для ветеранів колгоспного виробництва. У 1969 році були побудовані дитячі ясла, будинок культури, млин, зерносклад.
Тож голова колгоспу Петро Андрійович Кравчук, однозначно, прославив село, господарство та трудівників. Так, у 1976 році колгосп досяг значних здобутків з виробництва сільськогосподарської продукції, внаслідок чого 9 працівників були відзначені високими державними нагородами. А бригадир Василь Федорович Бледюк був нагороджений орденом Леніна та удостоєний звання Героя Соціалістичної праці.
У 1980 році майже у 300 оселях села з’явилися плитки із зрідженим газом у балонах. У 1981 році став до ладу будинок торгівлі. У 1985 році було збудовано 2,5 кілометра доріг з твердим покриттям, два двоквартирні будинки. 25 жовтня 1987 року біля обеліска загиблим односельцям в роки війни було запалено факел – у Волицю прийшло природне голубе паливо. До газової мережі підключили 30 осель мешканців села. Невдовзі вдалося прокласти ще 9 кілометрів газопроводу, закласти нові лісонасадження
Життя невпинно тривало. Розпався Радянський Союз, 24 серпня 1991 року була проголошена Незалежність України.
У 1993-ому році урожайність зернових склала по 48,9 цент/га, скромніше, по 295 центнерів зародили буряки. Від корови в середньому в рік було надоєно по 2900 кілограмів молока. За головування Петра Андрійовича Кравчука за високі досягнення у розвитку сільгоспвиробництва відзначався нагородами різного рівня – від районного до республіканського. Ним було запроваджене постійне моральне та матеріальне заохочення трудівників господарства, він завжди казав – «це наші спільні здобутки».
У 1997-ому році селянська громада неохоче відпускала Петра Андрійовича на заслужений відпочинок, адже впродовж 30 років був незмінним головою колгоспу, дбайливим господарем. Проте його найбільшою цінністю була його людяність, повага до людей. Він насправді жив за заповіддю «Покладіть душу за ближнього, і будете і Царстві Божому».
З того часу ще 17 років очолював ветеранську організацію села Волиця. На цьому громадському посту керувався принципом - «йти до кожної людини, знати всі її турботи, негаразди, і вчасно їх вирішувати». Впродовж свого життя завжди робив добро, за що люди його цінували, поважали та пам’ятають.
У 1997-ому році естафету від Петра Андрійовича прийняв його син Василь Петрович. Новачком він не був, вже шість років працював головним інженером в господарстві, перейняв від батька добрі уроки.
При Василеві Петровичу Кравчуку змінилася форма господарювання – з агропідприємства «Волиця» на СТОВ «Волиця». При цьому абсолютна більшість селян виявила бажання і далі працювати гуртом. Згодом, у 2001-ому році, свої земельні паї, 500 гектарів землі, віддали СТОВ «Волиця» люди з Нової Криворудки Красилівського району. Пайовиків стало 535.
У зв’язку з призначенням Василя Петровича Кравчука у березні 2005-ого року на посаду голови Теофіпольської райдерждміністрації, збори пайовиків СТОВ «Волиця» обрали своїм керівником Діну Іванівну Кравчук, його дружину. Треба зазначити, що це випробування вона гідно витримала.
Після парламентської діяльності (грудень 2007-листопад 2014роки) Василь Петрович Кравчук знову очолив господарство. Запроваджувалися нові технології, як у рослинництві, так і в тваринництві. На сьогодні СТОВ «Волиця» - це високопродуктивне, багатогалузеве агроформування, одне з найкращих на Хмельниччині.
Господарство підтримує соціальні об’єкти села – гімназію, дитячий садочок, ФАП, будинок культури, сільську бібліотеку, проводить благоустрій. Всіляко підтримує сільську ветеранську організацію, за сприяння СТОВ «Волиця» було відкрито приватну медичну аптеку. З початку повномасштабного вторгнення російської федерації активно підтримує Збройні Сили України, бійців-земляків, надає допомогу переселенцям.
Володимир Поліщук, заступник голови сільської ветеранської організації
.
