Наступна наша розповідь – про Наталію Семенюк, невтомну господиню з волонтерської групи Галини Лепетун. Ця лагідна, мила, спокійна, врівноважена жінка не пропустила жодної акції Гуманітарного штабу Теофіпольщини. Живе поруч з магазином «Маркет-Колки», треба, – раз і прийшла, хоч часом і нездоровиться. Стала – і до роботи.
– Бо коли подумаю, – каже, – що ми тут ще в раю, а як там нашим хлопцям на передовій, вони там, бідненькі, в окопах, під обстрілами, і голодні, і холодні, – де й сили беруться. Тож просто дуже хочеться підтримати їх, внести і свою частку у нашу спільну велику перемогу.
Народилася та виросла Наталія Анатоліївна в Колках. Закінчила Колковецьку початкову школу, Олійницьку восьмирічку та Волиця-Полівську середню школу. А далі пролягла її стежина до Хмельницького, на трикотажну фабрику. Закінчила тут курси, працювала в’язальницею, закрійницею. Була ця робота її до душі. Але не судилося її жити у великому гамірному місці, роками жити в гуртожитку чи на квартирі, очікуючи не власне житло. Вийшла заміж за свого сільського хлопця Володимира Семенюка, народився синочок Віталій. Та й переїхали у рідні Колки. Стали жити на бабусиній хаті, треба було і дитину глядіти, і до роботи ставати.
– Був тоді у нас колгосп імені Гагаріна, – взяли мене на колгоспну кухню варити механізаторам обіди. Робило нас там двоє, все треба було вчасно встигнути: треба було плиту розпалити, наварити каструлі борщу, каші, а тоді розвезти по по полях. Але і цю роботу я любила. Слава Богу, що за мою працю надало господарство мені трикімнатну квартиру, мені тут добре, маю грядку, пораюся. Довелося мені і в ланці на буряках бути, гнати п’ять гектарів, проривати, перевіряти, свиріпу збивати, перечищати після комбайну, підгортати біля навантажувача. Тепер молоді ніколи б такого не робили. А ми робили, було весело, радісно, всі надіялися на краще. Коли колгосп розділився, став у нас головувати Микола Сергійович Лепетун, взяв мене на ферму, я тут сніданки та обіди тваринникам готувала. А далі я три лави нетелів роздоїла. Хто робив на фермі, то знає, що це таке. Але я витримала.. А на пенсію я вийшла з відділку ТОВ «Україна-2001», теж тут я варила їсти. Так що готувати вмію, люблю, із-задоволенням долучилася до нашої волонтерської групи.
Пригадала, як все починалося, як все приносили з дому, але ніхто з цим не рахувався. Всі хотіли наготувати смачні домашні страви, передати їх, щоб вони дійшли до бійців-земляків. Добре, що їхньою групою став опікуватися її однокласник по навчанню у Волиця-Полівській середній школі Володимир Яцюк із-Заруддя. Дуже їх підтримує, допомагає. Тож виконують і замовлення штабу, і тепер самі через «Нову пошту» відправляють посилки бійцям-землякам – з Колок, Олійників, Ординець, Волиця-Польової, Корчівки. А як звертаються до них батьки чи бійці з інших сіл, також відправляють їм посилки.
– От Боженька так управив, – усміхається Наталія Анатоліївна, – а я щодня зранку та ввечері молюся, що святий обов’язок кожної людини – допомогти нужденному, хто голодний, хто потребує допомоги. А як ще ж така страшна біда впала на нашу Україну, це має робити кожний тут, в тилу. Щоб більше ніколи не було війни, щоб не зазнали її наші внуки, мої внуки Владислава та Олексій.
Як має трохи вільного часу, в’яже, вишиває, а як хтось звернеться – ремонтує одяг. Звісно, безплатно. Зберегла ж це вміння від своєї першої професії. Ще ж обов’язково навідується до матері Валентини Андріївни, вже її 88 років, наробилася в колгоспі, ходить з двома палками, та ще в’яже килимки на фронт.
Додають її ці заняття спокою, душевної рівноваги. Аби з чистими помислами, з палкою вірою у перемогу знову трудитися, готувати смаколики для наших мужніх захисників Вітчизни.
Галина Тебенько
