Все життя прожила з Богом
Застала Ольгу Микитівну вдома, поралася на городі, коло полуниць, якраз того дня не правилося в церкві, не було в Новоставцях ні похорону, ні поминок. Не обходиться ж без неї ні служба, ні всяка скорбота, бо ж вже 24 роки, як вона коло Божої книжки, як служить у церкві дячихою. І не злічити, скільки молитов знає, скільки пісень. А як прийшла до такого усвідомлення, що найголовніше для людини – віра, що тут, на землі, слави не треба, а треба її заробити на небесах?
- Жили ми навпроти церкви, - неквапом розказувала, - мама наші співали, а колишній батюшка отець Сергій жив коло нас хата з хатою. То ж в нас вечорами була співка, через те змалку я слухала та запам’ятовувала молитви та пісні. Наші мама й тато тримали нас з братом Василем у строгості, що вони сказали, те треба було зробити, ми їх дуже вважали. Бідували ми крепко, після війни були ж які голодні роки, страшно хотілося їсти. А що було їсти? Лободу, а як мама намнуть колосків, здеруть їх в сусідів на жорнах, зварять юшки, ото вже наїмося. Та й знов хотілося їсти.
Закінчила Оля лише сім класів, щоб вчитися далі в школі, треба було платити по 150 рублів в рік. А де ж ті гроші були, в колгоспі не платили, лише писали на трудодні. То ж два роки була в наймах, в Почаєві, в двоюрідної тітки гляділа дітей.
- Вернулася я додому, - продовжувала свою опо-відь, - пішла в ланку, три роки робила півнорми, як мама пішли в дорожню бригаду, там були більші заробітки, то стала гнати норму. І так впродовж 27 років, літом була на нормі, зимою – на фермі, коло телят. Ще ж всі роки ланковою була, всяко було, бо люди всякі, та треба було з усіма ладити, і з людьми, і з начальством. У шістдесят третьому році в травні пішла я заміж, до Вашунів, в невістки, ото тут їхнє обійстя. Чоловік мій, Іван, робив столяром в майстерні, свекор слабував, лежав. Хата була старенька, маленька, з глини та верби, то ж до стройки взялися. Мої мама дали нам корову, продали ми її на базарі за 270 рублів, стали цеглу з Шепетівки вивозити. А восени свекруха померла, тато дуже плакали, бо ж вона його доглядала. То ми з Іваном дбали про нього, більше ж я, а не було ж у що ні вдягнутися, ні перестелити. Виперу те ряденце, треба, щоб скоро висохло, щоб знову застелити ліжко. Лежали тато 20 років, не було такого, щоб ми перші наїлися, спочатку його нагодували, а тоді вже ми, чи їли, чи не їли, бо на роботу треба було летіти. У шістесят четвертому народився у нас Вася, була я вдома з ним лише 9 місяців, а декретні які були – за два місяці нарахували мені аж 18 трудоднів. Ото таке життя було, на роботі день при дні треба було бути, і дитину глядіти, і за татом дивитися. І про церкву я не забувала, у свята на службу ходила, починала день молитвою, молитвою закінчувала.Ніколи нікому не кляла, не лаяла, казала, Боже, якщо я винна, покарай мене, якщо ж ні, покарай того, хто винен. Дехто мені дивувався, що я така терпляча, бо всяке було. Кілька років ми з чоловіком вирощували телят, звалося це діло – оренда, було це за Василя Корнійовича Шуляка. Брали ми 150 телят, яким було 21 день, кожному ж треба було відерце три рази на день поставити з пійлом. Та в нас телята не слабували, клітки були почищені, побілені, вікна помиті, та й халати наші були випрані.
А в церкві коло тьоті Якилинки вчилася (хто в Новоставцях цю набожну жінку не знав), бо ж бути дячихою – велика наука. Та казав отець Олександр, що вона справиться, більше нема кому. Дуже зразу боялася, треба ж співати, як ту пісню наведе, до кожної служби готувалася, як вчитель до уроків. Ще ж років з десять їздила на служби з батюшкою в Кунчу, навіть і коли ногу зламала.
- Отож, все життя прожила я з Богом, - казала наостанок, - тепер знаю, що головне - бути смиренною та терплячою, молитися, постити та сповідатися, просити в Бога та в матері Божої сили та заступництва, а ще – не переставати робити добро людям. А в чому щастя у моєму земному житті? Аби були здорові мій Вася з невісткою, моя улюблена внучка Наталя, аби був мир, в нашій Україні, в душі кожної людини.
25 липня виповниться Ользі Микитівні 80 років. Залишається побажати цій мудрій, розсудливій жінці ще багато-багато світлих, наповнених Божою любов’ю днів, багато-багато радості та добра. Вона на це заслужила.
Галина Тебенько
