Обираємо Президента

Після завершення першого етапу передвиборчої кампанії – реєстрації кандидатів на посаду глави держави ЦВК оприлюднив рекордну кількість претендентів на цей високий пост - 44 особи! Цей факт є унікальним не тільки для України, а й виходить за межі планетарного, себто світового масштабу. Хоча навряд він суттєво вплине на поліпшення добробуту людей, принаймні, найближчим часом. Втім, як кажуть, блажен, хто вірує.
Оскільки статистика знає все і пам’ять поки що начебто не підводить, наведу кілька цифр, вартих уваги. За даними того ж таки Центрвиборчкому в ході нинішніх президентських перегонів до нього надійшло та розглянуто всього 89 заяв від охочих стати главою держави. А це рівно стільки, як за попередніх 6(!) виборів Президента узятих разом у вже незалежній Україні. Нагадаю, що вони відбувалися у 1991, 1994, 1999, 2004, 2010 і 2014 роках. Тоді президентську булаву виборювали відповідно 6-7 - 13 - 24 - 18 - 21 особа.
Цьогоріч в офіційному списку кандидатів 40 чоловіків і 4 жінки. Наймолодшому 37 років, найстаршому – 75. Серед них 24 кандидати від політичних партій, 20 – самовисуванці.
Щодо другої, знову ж таки рекордної свого роду цифри 89, то тут, вважаю, трішки повезло. Зокрема, тим виборцям, які остаточно визначаються з кандидатурами саме у день волевиявлення електорату. Таких не бракує щоразу, коли проходить голосування. І це не дивина, бо, так би мовити, має місце і розчарування у виборі попередньому, і недовіра до влади, і той фактор, що усім не вгодиш, і деякі інші чинники. Тож не потрібно й особливої фантазії, аби уявити, що було б, якби у вереті ( в західному регіоні це рядно), тобто виборчому бюлетені, замість 44 претендентів значилося удвічі більше.

У стільки разів довше довелося б згаяти часу, по-друге – у кабінці ні підказки тобі, ні шпаргалки – закон забороняє. Так що, шановні виборці, визначайтеся з кандидатурами завчасно, до 31 березня ще ніби далеченько.
Дехто з політологів вважає велику кількість зареєстрованих кандидатів виборчою аномалією, бо це явище для нас нове та незвичне. Плюсовими його ознаками є гласність і демократизм. Разом із тим наявність двох десятків самовисуванців може сприяти появі технічних або інформаційних кілерів, що стане на заваді чесним, прозорим виборам без підкупу та фальсифікації.
Я не маю наміру вести агітацію за тих чи інших претендентів, як і гудити когось із них. Але деякі думки, (можливо й суб’єктивні), дозволю собі висловити.
Передусім дивує якесь легковажне ставлення окремих кандидатів до місії Президента держави, поверхове або навіть хибне розуміння його обов’язків та міри відповідальності. Це вже не кажучи про їх рівень компетентності. Скидається на те, що у їхній свідомості домінує поняття на кшталт «не святі горшки ліплять», а залізобетонним аргументом своєї правоти вважають те, що одним із президентів США був актор із Голівуду, здається, Рейган, а успішним губернатором крупного американського штату – теж актор Арнольд Шварценегер.
Саме тут, на мою думку, дуже прикметною є позиція двох наших представників мистецького творчого цеху. Один із популярних в Україні і в зарубіжжі співак, керуючись здоровим глуздом, відмовився від ймовірного шансу зайняти крісло глави держави. Інший же, небезуспішний гумористичний шоумен, очевидно вважає себе цілковито підкованим і на політичному поприщі, бо ж набув практики, зігравши в серіалі роль президента, і йде на вибори в іпостасі кандидата. Мабуть, так хоче бос артиста, власник українського телеканалу, який за сміховинки на корпоративах олігархів і в гумористичних передачах платить своєму протеже сотні тисяч баксів і сприяє розвитку бізнесу останнього на теренах сусіда.
- Що ж тут вдієш, - скажете ви. – Це особиста справа кожного. Та й чи є солдат, який би не хотів би генералом бути?
Воно то й ніби так. А як же з такими поняттями, як самооцінка, скромність, етика?
Заглиблюючись в сутність отого наполегливого стремління людей без найменшого досвіду в політиці, юриспруденції, організації та керівництві якоюсь важливою галуззю, але готових наосліп пірнути в авантюру, мимоволі згадую російського письменника Лєскова,вірніше, опис про умільця Лівшу, який підкував блоху. Його «слава» у багатьох досі на слуху, то чому б, скажімо, й собі щось подібне не втнути? А раптом…
У 2004 році однією з вимог для участі у виборах Президента стала грошова застава. У розмірі 500 тисяч гривень, а з 2010 вона вже зросла до 2, 5 мільйона гривень. Без її внесення, зрозуміло, «нету ходу пароходу», адже чималі кошти потрібні для політичної реклами, агітації, а ще й плюс витрати на а повсякденні ресурси передвиборчих штабів тощо. Набирається значна сума, котру чесним шляхом у наших реаліях отримати важко, або й просто неможливо.
Отже, «на халяву» не вийде – за все треба платити. Оскільки один у полі не воїн, залишається надія на спонсорство, хоч кожен зарання знав на що йде і мав думати чим розраховуватися. Тимчасом є достовірна інформація з офіційних джерел, що деякі кандидати начебто не мають належних коштів аби сплатити навіть суму застави. Серед них, зокрема, й претенденти із досвідом, тобто ті, що вже роблять спроби стати президентом другий і навіть третій раз, - Олександр Мороз, Дмитро Добродомов, Роман Безсмертний. Хто-хто, а вони мають добре розуміти ситуацію, інакше у виборчих бюлетенях може з’явитися вільний простір. Без них, звичайно.
Маю й безкорисливу пораду для технічних кандидатів та осіб, які не впевнені у своєму успіху: замість того, щоби йти за президентською булавою заради інтересу чи просто понту, краще б оті мільйони пожертвували нужденним на лікування, у першу чергу дітям, яким ще не так давно держава обіцяла віддати усе найкраще. Може хтось вам хоча би за це подякував.
Ось яка картина вимальовується на ігровому полі, де проходять президентські перегони. Хочеться сподіватися, що на їх фініші ми з вами, шановні співвітчизники, зробимо правильний вибір і довіримо свою подальшу долю тим людям, які справді хочуть і можуть зробити усе, аби ми вже у найближчому п’ятиріччі впритул наблизилися до життєвих європейських стандартів, за котрі так ревно ратують наші очільники і так звані народні обранці. Бо ми того варті.
А наостанок пропоную черговий сатиричний опус на цю важливу тему.
Кують коня,
а жаба ногу наставляє
Розпирає груди гордість –
Україна знову б’є рекорди,
Цього разу (ну і претенденти!)
Сорок четверо охочих
мітять в Президенти!
Наче є між ними гідні
Олігархи, ніби й бідні,
Чи не кожен – щирий патріот,
Котрий буцім трупом ляже за народ.
Правда, лише на словах, не наяву,
Адже досі, слава Богу, всі живуть.
В чому ж секрет (а може, і нема),
Що така в них тяга до керма?
Чи не пороблено, бува,
коли не вірять: непосильна
ноша –
та президентська булава.
Єврейська логіка така,
що й зрозуміла простакам:
Це ж треба бути остолопом,
щоби на воді з сиропом
не спорудити особняк.
А ГЕС же на простій воді. Отак!
Тут, звісно, мова не про воду -
просто трапляється нагода
Іще примножить власні статки,
Здобути алібі для хватки
А ще є шанс в історії на згадку
Слідок лишити для нащадків:
Мовляв, ми теж не ликом шиті
І мудрі, не у тім’я ж биті.
Таланти, хоч співай осанну,
А лізуть же не в свої сани.
Мораль для зрілих – не малят:
Кують коня, а жаба ногу наставля.
Валентин Дузяк,
просто виборець зі стажем