Спогад серця
Меланія Сергіївна Квасюк… Моя мама. 2 грудня 2018 виповнюється 100 років з дня її народження.
Народилась мама в селянській родині. Була п’ятою дитиною. А всіх дітей було шестеро. Не дивлячись на важкі роки громадянської війни та революційні події 1917 року, росла кмітливою та здібною, прагнула знань, пізнання життєвого простору. З радістю бігала навіть босоніж до школи, щоб краще пізнати цей незрозумілий, але дивовижний світ. І досягла цього своєю наполегливістю. Стала вчителем російської філології. Починала з навчання у Чернівецькому університеті, а закінчила в Житомирському Інституті, куди перевелась за сімейними обставинами (після одруження з майбутнім моїм татом – Віталієм Олексійовичем Моцним). На той час він був директором Михнівської школи. До речі, 27 грудня виповнюється 107 років з дня його народження.
На долю їхнього покоління випало немало трагічних історичних подій. Друга світова війна, розруха, холод, голодний уже 1946 рік. Та й це пережили. І почалось нове бурхливе життя на освітянській ниві в рідній Теофіпольщині. Наша мама Меланія Сергіївна однією з перших була вчителем з вищою освітою на той час. Ще зовсім молода, але з багажем інститутських знань, переступила поріг сьогоднішньої Теофіпольської середньої школи №1. І почались трудові будні. Для моєї матусі школа, колектив і її учні були другою сім’єю, а, можливо, й більше.
А тато Віталій Олексійович, обіймаючи посади директорів шкіл (Волицької, Новоставецької, Поляхівської в різні роки), завідуючого районним відділом освіти, згідно тодішніх вимог підіймав її на вищий рівень. Разом з колегами займався будівництвом уже середніх освітніх закладів.
В перші післявоєнні роки учні були на 6-8 років молодші від мами (війна перервала їх шкільне навчання). Але яке було взаєморозуміння, повага до вчителя і один одного! Це тому, що вчителі прагнули до знань і досягали вершин своєю наполегливою працею – це Г.Клубович, Р. Архіпович, Л.Супрунюк, В.Цебрій, Є.Поліщук, І. Новаківська, Б.Соломонов, Л.Федорчук. А в 50-ті роки - Ю.Козачук, А.Новікова С.Міронова, Г.Квасюк, Л.Цибульська-Поліщук, Т.Школьна, Г.Федорчук, брати Сергій та Анатолій Вельми, А.Жежель, Л.Маценко, Л.Щирба-Усачова, О. Вісик та багато інших. Меланія Сергіївна по-материнськи раділа їхнім успіхам і в майбутньому, уже зовсім дорослому житті, розділила їхні турботи і радості. Знала все про кожного з них. Двері нашого дому завжди були відкриті для них. Навіть коли мама була на пенсії, багато з них відвідували її і свою “AlmaMater”, присилали листівки як в святкові, так і в буденні дні. А ще пам’ятаю, як мама індивідуально та безпідкупно займалась вдома з дітьми із сусідньої Тернопільщини, що межувала з нашою областю. У них ще не було на той час середніх шкіл і вони приїздили продовжити навчання до Теофіполя. Війна і їм перервала навчання і відповідних знань бракувало. Діти потребували додаткових індивідуальних занять, щоб бути на рівні з іншими учнями. А з якою любов’ю і наснагою мама вела літературні гуртки, куди залучалось багато школярів. Проводились вечори по творах класиків:“ ,”Алеко”Пушкіна, “Русские женщины”по Некрасову, ”Мазепа”Шевченка, ”Демон”Лермонтова та інші. Багато цікавого матеріалу висвітлювалось в літературній газеті школи її під редагуванням. Це все було за моєї пам’яті до 1957 року. А потім я поїхала на навчання в Тернопіль, поступивши в медичний Інститут.
Мої батьки разом прожили 54 роки в дружбі, в родинній взаємоповазі, виростили і виховали разом з незабутньою, мудрою бабусею Стефанією з Божого благословення трьох дітей. Для нас – дітей, вони були прикладом у повсякденному житті, виховали в нас працьовитість та обов’язковість, наставляли бути милосердними, порядними і добрими людьми. Їх заповіт був такий: «Відноситись до людей так, як би хотіли,щоб відносились до вас”. І ми старались не підводити їх у своєму житті. І те, чого ми досягли, завдячуємо своїм батькам.
На превеликий жаль, відійшли рано у засвіти мої любимі сестричка Галюня(лікар Галина Віталіївна Моцна) та брат Геннадій. Галочка згоріла, бо жила для людей. Немає жодної домівки, жодного села Теофіпольщини, де б не була вона, розділяючи їх недугу і біль. І це також від батьків.
Завжди переді мною мама – за столом зі стосом учнівських творів і книг. Готувалась ретельно до кожного наступного уроку, як до першого. А урок вела, цитуючи все напам’ять з любов’ю і повною віддачею для своїх учнів. Не пам’ятаю жодного випадку конфліктної ситуації мами з учнями чи батьками. В кожній дитині вміла виділити розумне, раціональне зерно. І тому багато її випускників стали відомими лікарями, педагогами, інженерами, науковцями, займаючи відповідно високі посади, а також і ті, що стали трударями, хорошими відповідальними батьками і людьми. Заходила до класу проводити урок – завжди статна, зі смаком одягнута, усміхнена, красива моя люба матуся. А пішовши на пенсію, всю свою безмежну любов, ніжність і турботу разом з татом віддавали своїм внукам і нам, дітям.
Мама відійшла у вічність на 74 році життя, а тато на 85-му. Вони любили життя, любили людей. Їх немає багато років, але у мене відчуття , що вони постійно тут, передають нам свою любов і доброзичливість та безкінечну безкорисливість, яка повинна бути в людях. Але на жаль, кудись воно в багатьох останнім часом зникає. Вічна їм пам’ять.
Мої батьки – мій оберіг.
Ліна Моцна, місто Тернопіль
