Володимира Коберника у Човгузові пам’ятатимуть усі – дорослі й малі, бідні й багаті. Бо простягав він свою руку допомоги й підтримував кожного, хто цього потребував. Більше того – він присвятив себе своєму селу, адже дбав про нього, як ніхто інший. Втім, настав час – покинув усе й пішов, не вагаючись, захищати Україну… 31 січня 2024 року страшна війна забрала життя нашого Володі . У бою на Донеччині чоловік отримав несумісну з життям травму тіла…
Вічна пам’ять Герою!
Народився Володимир 6 вересня 1981 року в селі Човгузів. Після закінчення місцевої школи навчався в Кременецькому педагогічному коледжі. Згодом вступив в Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, де здобув спеціальність вчителя трудового навчання і креслення. Працював за спеціальністю у рідній школі, паралельно також проводив уроки фізкультури. Коли одружився – виїхав у Вінницю. Там продовжував свою педагогічну діяльність. Пропрацював два роки викладачем на кафедрі трудового навчання у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського.
З першою жінкою життя не склалося. Розлучившись, Володимир переїхав в столицю. Там розпочав життя з чистого аркуша. Познайомився із Наталею, побудував міцну сім’ю. У подружжя народилось дві донечки – Валерія та Софійка. Зараз старшій – 9 років, молодшій – 3 роки. Окрім того, спільно виховували старшого сина Наталії. Усіх діток любив, піклувався про них. Хотів їх виростити щасливими.
– Валерія спортом займається, молодець. Каже, що буде повітряною гімнасткою. Купив їм Володя величезного кота. Мабуть кілограм 10 заважить. Коли не зателефоную, то кажуть: «Бабуся, подивись, який у нас кіт!», – розповідає Катерина Марківна, мама Володимира.
Вперше і у Києві застала сім’ю війна. Як тільки розпочалось повномасштабне вторгнення, дружина разом із дітьми евакуювалися в Німеччину, а Володимир записався в територіальну оборону Києва. Коли в березні 2022 року в Бучі від рук окупантів гинули сотні українців, Володя разом з іншими бійцями на вулицях міста прибирали вбиті тіла.
– Важко пережив син ці події. Розповідав, що тоді в Бучі снаряд розірвав тіло його кума, яке він вивозив. Розстріляні люди, страшні кровопролиття – усе це бачив мій Володя, – згадує мама.
Двічі у Києві чоловік добровільно приходив у військкомат, однак, за станом здоров’я не підлягав призову на військову службу. Адже усе пережите відобразилось на його здоров’ї. Змарнілий, худий, неодноразово контужений – таким повернувся Володя в батьківську хату в село. Як розповідає Катерина Марківна, син постійно скаржився на головні болі, а з часом й не міг переносити темряви, тож, бодай, чи не постійно, було увімкнене в будинку світло.
Попри проблеми зі здоров’ям чоловік не зміг сидіти на місці. Завжди в усьому допомагав старенькій матусі, яка занедужала. Був для неї найбільшою опорою і підтримкою. А влітку 2022-го року усі свої сили спрямував на облаштування місцевого стадіону, який довгий час стояв зарослий чагарниками і бур’янами. Організувавши молодь, Володя зумів втілити в реальність всі свої задуми. Бачить ціль і не бачить перешкод – це було про нього.
– Ми все життя живемо біля стадіону. Кожен, хто хотів – прибирав біля себе, хто не хотів – росли хащі. Приїхав Володя, зібрав молодь. Усі разом розчищали територію, вирізали хащі ,викопали й засипали піском велике та маленьке футбольні поля, волейбольне. Самотужки все добився – поставив ворота, лавочки, організував команди, купив м‘ячі, волейбольну сітку, форми хлопцям, – ділиться спогадами жителька Човгузова, Неля Костюк.
Тоді село немов ожило. Кожен день сходились молодь, діти, батьки. Довгі літні вечори проходили незабутньо – хтось грав волейбол, хтось футбол, хтось просто спостерігав за грою, або прогулювався з малечею. Крім того, Володимир проводив регулярні тренування з футболу. Готував хлопців до відкритих турнірів Теофіпольської громади. В усіх, яких брали участь – займали призові місця.
– Володя – людина-організатор і справжній командир ! Завдяки його згуртованості і наполегливості, всі буквально за пів години приходили на стадіон і ми розпочинали наше тренування. Дякуємо йому за все. Дуже важка втрата для нас…, – каже Дмитро Пастощук, друг, учасник футбольної команди, яку очолював Володимир Коберник.
У той же час Володимир довів до ладу не лише стадіон. Навів порядок також у сільській спортивній залі. Домовився із місцевими підприємцями, аби ті допомогли придбати нові тренажери в зал та металевий пліт, щоб загородити стадіон. Човгузівчани кажуть, що всі ці результати – це тільки заслуга Володимира Коберника.
– Він усе необхідне обладнання, матеріали, які були вдома брав для робіт на стадіон. Ні для кого нічого не шкодував, особливо для наших людей. Не знайдеться жодного сусіда на нашій вулиці, якому б Володя не допомагав. Він був щирим, добрим і надзвичайно людяним, – плаче і каже мама.
Влітку 2023 року Володю визнали придатним до служби в армії й мобілізували. Цей виклик прийняв з честю, тому не задумуючись пішов боронити країну. Спершу два місяці проходив навчання в Старичах, Львівської області. Після чого – у вересні, разом із побратимами відправився на схід.
– Я йому дихати не давала – завжди дзвонила, хвилювалася, – каже зі сльозами на очах мама Володі.
Попри складнощі на полі бою, Володя ніколи не скаржився. Гідно виконував свій обов’язок. І навіть там, де пекло не забував про своє село, односельців. За власний кошт придбав лавочки в пам’ять загиблих хлопців-односельців. Їх розмістили біля будинку культури. Часто телефонував до сестри Світлани, просив напекти і відправити домашніх пиріжків. Смакували їх усім підрозділом, який, на той момент, налічував близько 70-ти солдатів. Однак, одну посилку від рідних Володя вже не отримав. Повернулась вона до батьківської оселі…
Під час виконання бойового завдання чоловік отримав контузію. Два тижні знаходився на лікуванні в госпіталі. На другий день після виписки із госпіталя – групу Володимира відправили на бойове завдання в гарячу точку Донецького напрямку. Це був останній бій чоловіка і його побратимів.
Тепер стадіон – це місце пам’яті Володимира Коберника. Сьогодні воно існує завдяки йому. Володя був і залишатиметься назавжди авторитетом й прикладом для багатьох. Його душа була наповнена неймовірною добротою, яку він дарував односельцям. Тож вони завжди пам’ятатимуть Володю і підтримуватимуть порядок на місці, яке йому вдалось відновити. Ось днями, на стадіоні проводився благоустрій. Мешканці села прибрали територію. В планах у них здійснити мрію Володимира – загородити стадіон.
– Згадую, йду зранку на роботу – він вже на стадіоні. Ввечері повертаюсь – він ще там. Якщо порахувати з скількома людьми я спілкувалась за все своє життя, мабуть, мільйон можна нарахувати. Але такої безкорисливої людини я не зустрічала, щоб так віддавався справі, яка подобається, просто так, знаючи, що ніхто не заплатить і, можливо, не подякує. І через те, я зараз не можу мовчати. Володя вкладав душу в цей стадіон, і ми тепер заради його пам‘яті маємо підтримувати тут порядок і все таки добитись, щоб його загородили, тим більше, що завдяки Володі є чим. Я думаю, що його душа радіє, дивлячись на нас з неба, адже він дуже переймався стадіоном…, – каже Неля Костюк.
У задумах в мешканців села назвати стадіон іменем Володимира Коберника. Кажуть, що займатимуться цим питанням неодмінно.
Поховали воїна 7 лютого на Човгузівському кладовищі.
Сумує мама… Немає в неї більше сина. Не прийде більш її дитина. Сумує сестра. Не зателефонує більш до неї брат, не втішить, не пожартує…Сумує уся родина, усе село, бо втратили найкращого… Невимовний біль…Не пробачимо! Помстимося! Вічна слава Герою, який поліг в бою за нашу вільну, незалежну Україну!
Божена Волинець, студентка Тернопільського Національного Педагогічного Університету
