Знову горе, знову трагедія, знову страшна втрата. Ця жорстока війна забирає кращих – справжніх патріотів, сміливих, відважних воїнів. Які жили, раділи життю, працювали, турбувалися про свою родину, будували плани на майбутнє. Але запеклий ворог забрав їхнє життя. Цинічно, зухвало, безжально.
У неділю, 22 жовтня, у Воронівцях в останню дорогу провели бійця Сергія Петровича Шевчука. Народився 1978 року у багатодітній сім’ї, був п’ятою дитиною. Закінчив Ланівецьке професійно-технічне училище, працював у місцевому господарстві на різних роботах. Односельці кажуть про нього хороше: був спокійним, доброзичливим, турбувався про своїх батьків Лідію Павлівну та Петра Васильовича, яким вже за 80 років. Та був мобілізований, служив у медичній роті в одному з бойових підрозділів. Перед тим якраз приїхав у відпустку, побув кілька днів вже кілька днів вдома, а тоді поїхав до сина Сергія у Збараж. І там помер. Назавжди йому залишилося 45 років.
Похоронили Сергія Шевчука з військовими почестями на місцевому цвинтарі, як Героя. Бо він Герой, він віддав життя за кожного з нас.
Вчора, у середу, 25 жовтня, в Базалії поховали бійця Збройних Сил України Григорія Олексійовича Новосядлого. Було йому лише 52 роки. Був прекрасною людиною, вмілим майстром, багато років працював бригадиром будівельної бригади у місцевому господарстві, був і заробітках за кордоном. З дружиною Світланою Миколаївною, медсестрою амбулаторії, виховували двох доньок – старшу Настю, випускницю Києво-Могилянської Академії, та Поліну, восьмикласницю Базалійського ліцею. Яке страшне горе для родини, для матері Надії! Для них він назавжди залишиться люблячим сином, турботливим чоловіком та батьком.
Хоч йшов дощ, була негода, односельці «живим коридором» зустріли Героя. Біль, сльози, квіти, військові почесті на цвинтарі…
Сергій Шевчук та Григорій Новосядлий були мужніми та хоробрими воїнами. Вони чесно та до кінця виконували свій обов’язок перед Вітчизною, віддавши своє безцінне життя за вільне майбутнє у незалежній Україні. Вічна пам’ять Героям!
А. Джус
А на асфальті квіти не цвітуть
А на асфальті квіти не цвітуть.
Та на асфальті квітів так багато...
А люди далі їх несуть, несуть...
То квітами встеляють знову путь —
Останню путь — героєві-солдату.
А на асфальті квіти не цвітуть.
То шлях вкривають шаною людською.
В скорботі на коліна припадуть,
Бо знов везуть, знов — бачите? —
везуть,
Везуть додому... на щиті... героя.
А на асфальті квіти не цвітуть.
Яскраві пелюстки лягають долі
На ту дорогу... Та не повернуть
Красу колишню — згинуть, пропадуть...
Так гине юний цвіт на ратнім полі.
А на асфальті квіти не живуть,
Бо втрачене коріння вже навіки.
А люди вкотре всі на шлях ідуть
І квіти оберемками несуть...
Гуляє смерть...
Прозрій нарешті, Світе!
#Інна_Крупяк (Кушнір), 18.10.2023 р.
