На таборі кипить робота. Це зернотік. Сюди звезене все жнивне збіжжя. Далеко від села. Косовиця закінчилася. Приступають до молотьби. Цієї роботи вистачає на цілу зиму.
Первісна молотарка сніп за снопом ковтає злакові. Злагоджено кипить робота. Тут – усі, крім тваринників.
5-7 річна Любка біжить повз став, через широку греблю, полями, чухраючи до крові голі ноженята об гостру стерню. Біжить до табору, бо там її сестра і вона має їй якось дати зерна у літрову надщерблену, глиняну банку, у яку брали воду. І ця стежина довга, кілометрів 3-4 від хати.
Справа вдалася і щаслива Любка радо біжить назад, притискаючи банку до грудей. Зараз до діда Терентія, у нього – жорна. А там і суп на вечерю. Смачнющий. Незважаючи на зболені, подряпані ноженята, радо біжить дівчинка, як дюймовочка. Ось і гребля, стерня закінчилася. Далі буде швидше.
Раптом над самісінькою голівкою заіржав кінь і перед самим носиком вдарив копитом. Любка захолонула. Чоловічий голос, десь там високо грубо бамкнув:
– А що – то ти там, мала, несеш? Дай но сюди.
Дитя хоч і перелякалось, але банку, дорогу ношу, тісніше притисла до худих груденят.
Хвацько нахилившись з коня, бравий, молодий кавалерист-комуніст нагло, силоміць вирвав посудину з рук Любки. Не дивлячись у неї, влучно вліпив у стару вербу. Банка – на черепки, зерно – у воду. Любка, мов дерев’яна, не може зрушити з місця. Десь там високо, знову громом заіржав кінь, зачеберяв копитами. Хльоснув батіг.
– З дороги!
Кінь зірвався і стрілою поніс свого бравого «хазяйновитого» вершника до табору.
Оговтавшись, Любка присіла, легенько погладила розпухлі ніжки рученятами. Пекучі сльози самі люрнули з тернових оченят. А там, у хаті, на печі, сліпа 90-літня бабуся Наталка і хвора на сухоти, ще молода, мама Катерина.
Виснажені. Голодні.
Голодний 47-й
Не вродило. Післявоєнна розруха. Податки – вбивчі. Важка безкінечна виснажлива колгоспна праця. І працюють безвідмовно, бо там попереду світле майбутнє. Голодні. Змучені війною. Не виходиш – міня (мінімум трудоднів, а сільки – не пам’ятаю) – тюрма.
Маринка на городі. Бачить, пішли до сусідки Домки «свита» – педставники влади , збирачі податків, будівничі «світлого майбутнього». Чоловік п’ять. Згодом вийшла з хати господиня і пішла в клуню. За мить – назад – голісінька і в хату. Мариня з острахом спостерігає: що то робиться. Вибігла «свита» на дорогу і щось погелготала. «Ну, – думає Маринка, – Здуріла Домка». Коли ні. Виходить одягнута, іде до сусідки на город.
– Добрий день, Мариню. Тако, маїш, замучили вже. ( А чоловіка, славного дядька Нікона, роботягу «взяли» і по нинішній день. Бо, бачте, ворог народу! А щоб вам, нелюди, витащило! А в нього ж в хаті двійко дівчаток). Ото, маїш, роздягнулась і кажу: «Нате вам: шкіру, м’ясо і вовну, а яєць не маю». То може якийсь день не прийдуть.
В обох сльози запеклись. Горло перехопила судома. Затяжне мовчання. Жахливо. Моторошно.
Галина Журба
