Є у Лютарівці гарна родина Галини Данилівни та Сергія Миколайовича Гуків. Хороші, добрі, трудящі люди. Галина Данилівна працювала вчителькою початкових класів в Лютарівській школі, Сергій Миколайович трудиться у відділку ТОВ «Україна-2001». Виростили вони прекрасних синів – Євгена та Олександра, розумних, порядних, які знайшли свою стежку в житті.
Та з початку війни розриваються серця батьків, а материнське – найбільше. Бо обидва хлопці – військовослужбовці, учасники бойових дій, захищають Вітчизну, б’ють ненависного ворога, визволяють рідну українську землю від окупантів.
Жені 32 роки. Він закінчив факультет біотехнологій Білоцерківського Національного Аграрного Університету, військову кафедру. Рік попрацював за спеціальністю, а з 2016 року став служити в Національній гвардії. Учасник бойових дій, воював в Луганській області. Він майор Національної гвардії, з початку війни вісім місяців був на передовій, тепер більше перебуває в місці постійної дислокації частини, на передову виїжджає у відрядження.
Саші 26 років. Після школи він вступив до Київського вищого художнього училища, опанував деревообробне ремесло. Строкову службу у 2017 році пішов служити в Національну гвардію, через рік уклав контракт, чотири роки був у зоні бойових дій. Вже тоді мама зазнала, що таке безсонні ночі. У грудні 2022 року контракт закінчився, знайшов у Києві роботу. Як почалася війна, вступив в тероборону, а в квітні 2022 став бійцем ЗСУ, він старший моряк підрозділу морської піхоти.
– Що я вже пережила, – крізь сльози промовляє Галина Данилівна, – словами не можна передати. Бо ж двоє, і в такому пеклі. Як тяжко день і ніч чекати дзвінка, есемески! В страшному сні не могла подумати, що доведеться таке пережити, що така чорна біда випаде на долю наших дітей. Для мене це було як грім серед ясного неба, Женя якраз був у відрядженні в Донецькій області. У Вишгороді жила його сім’я, дружина Аня та донечка Арінка, було її чотири місяці. Аня проснулася від вибухів, Арінка плаче, їх тоді страшно бомбили. Добре, що Женя залишив машину на СТО, що його двоюрідний брат був на місці. Поки знайшли бензин, поки виїхали з Києва, до нас, в Лютарівку, приїхали мої дорогі дівчатка аж 25 лютого ввечері. Я вже думала, що не витримаю, не дочекаюся. Якось у березні вночі почали гавкати собаки. Я злякалася, думала, вже з військкомату приїхали. А то Женя їхав по завданню, на 15 хвилин заїхав додому. Чорний, змарнілий, голодний. Яка то була радість, які були сльози! Як почалася війна, десь через тиждень, в березні, дзвонить, каже, як я хочу їсти! По кількі діб вони не мали що їсти, пити, не виходили на зв’язок. То і я вдома не могла їсти. А вже в квітні волонтери стали привозити, розказував нам, їдуть, гукають: «Хлопці, борщ будете, друге будете?» Не знала, на якому я світі, одну радість мала, що брала на руки Арінку. Повернувся він в частину через вісім місяців, в жовтні, забрав Аню та Арінку, було її вже рік. За всіх переживаю, за Сашину Юлю, онучку Наташку, живуть на Полтавщині, коло її батьків. Саша на Різдво приїхав у відпустку на пару днів. Розказував, яке то страхіття – війна! Якось 15 діб не виходив на зв’язок, Боже, як пережила, не знаю, 15 ночей не спала.Телефона з рук не випускала, хоч би якого смайлика прислав. Нарешті обізвався, «Мамо, в мене все добре». Весною отримав контузію, правда легку, чотири дні полежав в госпіталі та й повернувся в стрій. Ми тоді з батьком кажемо: «Дитино, може треба щось робити?» А він нам: «Мамо, тема закрита, я тут для того, щоб ви спали спокійно». Недавно, 30 липня, обоє на день приїхали додому. Перед тим послали Сашу в «Десну» вчитися на сержанта. Женя погодив з тим командиром, а сам написав рапорт. Ми нічого не знали, була субота, я пішла на город накопати картоплі на борщ, чую, машина зупинилася, чоловік побіг, хтось ворота відкриває, каже, «приймете додому?» Побули день та ніч, в неділю рано поїхали. Ото разом ми сфотографувалися. Казали, поб’ють ту русню, перемога буде. Але, Боже мій, коли?Ото так я живу, дуже це страшно, бо ж в мене їх двоє. Ходжу до нашої української церкви, в нас вже давно Православна Церква України, молюся. За всіх дітей, за перемогу. Щоб всіх Бог зберіг, щоб Матір Божа всіх заступила, покрила своїм покровом, дала їм сили, щоб вистояли, витримали. Батюшка Степан в нас дуже хороший, всіх людей слухає, золоті руки має. І вдома треба все робити, хоч ні до чого не лежить душа. Та знаходжу в собі сили, мушу триматися. Вірю, що повернуться живими-здоровими, що буде довгождана перемога, що приїдуть до нас всі вони. Ото стола накриємо, будемо святкувати!
Та не перестає боліти материнське серце. Бо мама, як інакше? Бо вони для неї найдорожчі на цілому світі, прихилила б для них сонце, заслонила б собою їх від ворожих куль. Гордиться ними, мужніми, сміливими, бо ж не ховалися, пішли, захищають Україну. Аби і в їх рідній Лютарівці був мир та спокій.
А. Джус
