Погода

І вдень, і вночі на посту


Якщо у людини є совість, то де б вона не працювала, буде віддаватися роботі, вболівати за неї. В особливій мірі це стосується працівників ветеринарної медицини: тут без душі, без серця –ніяк. Бо ж треба врятувати, вилікувати тварину, принести полегшення її власнику. Бо яка то біда, коли на очах гине корова-годувальниця чи інші домашні тварини, завдяки яким люди в селах тепер виживають.
Ігор Яцишин з Гальчинець працює лікарем Єлизаветпільської дільниці державної ветеринарної медицини. Свою роботу любить, просто нею живе, хоч вона дужа важка, відповідальна, адже в будь-який час доби, і в будень, і в свято, комусь потрібна його допомога.
- Закінчив середню школу я у 1979 році, - розказав при зустрічі, - вступав до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту на факультет ветеринарної медицини. Було мені на той час 16 років, та вже чітко визначився – буду ветеринарним лікарем. Не вступив. Рік поробив в колгоспі причіплювачем на тракторі, на другий рік таки вступив. Вчився стаціонарно 5 років, вернувся у рідні Гальчинці. Колгосп імені Шевченка був тоді потужним господарством, в кожному селі, в Гальчинцях, Єлизаветполі, Новоіванівці та Червоному Случі були ферми, було повно худоби.

Спочатку я був просто ветлікарем, згодом призначили мене головним ветлікарем. Хто робив у ті часи, той знає, о п’ятій ранку треба було бути на фермі, і вдень, і ввечері. Це ж яка маса худоби, треба ж було і щеплення поробити, і лікувати. Вдома мене практично не було. І так щодня.
Як розпався колгосп, спорожніли ферми. Бо ж тваринництво – затратна галузь, то ж фермери віддали перевагу рослинництву. Зате люди на селі масово втратили роботу, стали худобу розводити, щоб хоч якусь копійку мати.
- Вже 15 років я працюю лікарем Єлизаветпільської дільниці, - продовжував, - за мною закріплено 4 села нашої сільської ради. Всього ж дільниця обслуговує 11 сіл, якщо є якась велика робота, робимо разом, із завідувачем дільниці Іваном Скляровим та ще одним лікарем Володимиром Ангелюком. Буває й таке, що люди кличуть і в інші села. Хочеться, щоб було якнайкраще, щоб вилікувати тварину, та всяке буває. І робиш те, що треба, і не вдається. Пропускаю все через серце, і незучно так стає, винним себе почуваєш. Та й перше так худоба не слабувала, хімії тої менше було. Та й ліків перше було менше, зате були ефективнішими, про підробки мови не могло бути. А тепер стільки нових препаратів! Я ж віддаю перевагу старим, перевіреним, бо навіщо колесо видумувати.
Ветеринарний лікар чи фельдшер на селі – велика людина. Адже часто-густо сільські трудівники дбають про здоров’я худоби більше, ніж про своє власне. Бо як вижити тепер без худоби?
- Казали мені люди в Гальчинцях, - усміхався Ігор Адамович, - що ж то воно буде?Ти вже старий, та й Яків Кузьмич Левчунь в літах. Хто в нас буде худобу лікувати? Аж тут мій менший син Олег два роки тому вступив на ветеринарний факультет Подільського Національного Аграрно-Технічного Університету, ще й на державну форму навчання. Я його не примушував, він коло мене був, бачив, яка то робота. Сам захотів. Вчиться із-задоволенням, хто його знає, як життя складеться, може і в селі бути, може, і в місті. Я ж ним тішуся, бачу, що хлопець толковий, маю кому передати те, сам знаю. От зараз на канікулах, все вдома допомагає. Тримаємо ж дружиною Антоніною троє корів, партію свиней, бо ще ж тих грошей треба і треба.
Гарна, велика, нова хата в Яцишиних. Нелегко було будуватися, та тепер їхня садиба – одна з найкращих у селі. І садок молодий радує око, і квітник розкішний. От лиш ще мріє господар змурувати паркан з річкових камінців, привезли їх аж з-Закарпаття. Гарно має бути.
- А день працівника ветеринарної медицини, - додав на прощання, - обов’язково треба відзначити. Привітати товаришів, колег, з якими працював пліч-опліч. Як от Олега Павловича Федорчака, хороший мій наставник. Може, вдасться порибалити, хоч трохи відпочити. Бо ж далі знов, і вдень, і вночі на посту.
Галина Тебенько