Здається, зовсім недавно, а вже пройшло десять років, як ми писали про Оксану Петрівну Бушинську , вчительку Шибенської середньої  школи. А вже дев'яноста золота осінь стукає до неї у віконечко.  Відзначає аж два дні свого народження, 9 вересня записана в паспорті, а насправді народилася на другу Пречисту, 21 вересня. Хоч ще більше дошкуляють їй хвороби, хоч вже майже не бачить, сковує їй спину, руки та ноги, та має світлий розум, напрочуд дивовижну пам'ять. Тож зустрічає свій поважний ювілей з вірою та надією у перемогу України, вірою в її історичну місію, в її роль у зміні світової геополітики. Бо вчителька, спочатку закінчила Бережанське педагогічне училище, навчала дітей у початкових класах, потім заочно здобула вищу освіту на історичному факультеті Кам'янець-Подільського педагогічного інституту.

• Я народилася та виросла на Тернопільщині, - каже, - там більший, вищий патріотичний  дух, українців завжди пригноблювали, під якою державою вони не були – Австро-Угорщиною чи Польщею. Хоч і в нас було чимало зрадників, але людям якось треба було виживати. Та маю гріх, у 1939 році, коли Радянський Союз окупував Західну Україну, було мені тоді 7 років, я повірила радянській владі, повірила в те, що українців більше не будуть пригноблювати. Але що стало відбуватися: освічених людей забирали в табори ГУЛАГу, висилали в Сибір, вбивали, катували,у заможних господарів забирали нажите своєю працею, заганяли в колгоспи, незгодних відправляли освоювати східні простори Росії. Звісно, це спричинило спротив людей. Невдовзі, у 1941, коли  радянська окупація змінилася на німецьку окупацію, молодь масово ставала членами Організації Українських Націоналістів, а як в жовтні 1942 року утворилася Українська Повстанська Армія, – її вояками. Але ж без України  Радянський Союз себе не мислив, тож після Перемоги (Радянський Союз привласнив собі перемогу, хоч якби не країни Великого альянсу, не Другий фронт, якби не ленд-ліз, перемоги не було б), розгорнув потужну боротьбу проти українського національно-визвольного руху. Робилося все, щоб зганьбити, скомпрометувати  повстанців, шляхом шантажу, підступності, пропагандистських маніпуляцій.  Падали криївки, гинули вояки, вбивали провідників, керівників руху. Але Радянська імперія зазнала краху, така доля всіх імперій, пут радянського режиму позбулися країни Східної Європи, Україна здобула незалежність. Та виявилося, що новоявлена Російсько-путінська імперія, яка вкрала в України історію, культуру, вкрала нашу славу, вирішила знищити нашу державу, знищити українців. Я щаслива, що нарешті  весь український народ прозрів, визнав, що бандерівці – це Герої, це борці за волю, за свободу, за незалежність України.  Тому Україна не може не перемогти. Бо за нами правда, це війна двох цивілізацій, двох світоглядів, тому держава-агресор має бути переможеною, і ніколи більше нікому не загрожувати.

Стала Теофіпольщина для Оксани Петрівни другою Батьківщиною, поїхала сюди за своїм чоловіком Володимиром Бушинським.  Більше десяти років працювала вчителем початкових класів у Колісецькій восьмирічній школі, а з 1967 року аж до виходу на пенсію вчителювала у Шибенській середній школі. Спочатку також навчала дітей писати, читати та лічити, потім викладала історію. Як розказують її учні, а класи тоді були великими, всім однаково приділяла увагу, завжди вражала своїми знаннями, ерудицією, не було такого, чого б вона не знала, не прочитала. Була справедливою, розсудливою, врівноваженою, доброзичливою, щирою та ніжною, як мати. А ще мала багато талантів у руках – шила, вишивала, в'язала. І як вона все встигала!

• Я завжди віддавалася роботі, - підсумовує нашу довгу розмову, - педагогічна праця була моїм покликанням. Тож вважаю, що життя своє прожила гідно, навчала тисячі учнів, всіх пам'ятаю, цікавлюся, як склалося їхні долі. Вболіваю за своїх рідних, за сина Юрія, який з родиною живе у Москві, маю трьох онуків, четверо правнуків. Розумію, що час не стоїть на місці, тому радію кожній щасливій миттєвості, які дарує мені життя. Дякую Богу, що дав мені такий довгий вік та ясний розум. Читати вже майже не можу, весь час слухаю радіо, весь час в курсі новин. Найбільше, чого я хочу у 90 років, - аби закінчилася ця страшна війна, аби настала наша перемога. Слава Україні!

Галина Тебенько