Із журналістикою
поріднився назавжди
Віталій Гандзюк народився у с. Гальчинці Теофіпольського ра-йону на Хмельниччині. У 1999 р. закінчив філологічний факультет Вінницького державного педагогічного університету. Ще під час навчання у ЗВО (1996 р.) пішов працювати диктором, редактором літературно-художніх програм Вінницького обласного радіо.
У 1999 р. – викладач української та зарубіжної культури Вінницького технічного коледжу.
Із 2000 р. – головний спеціаліст інформаційно-аналітичного відділу управління з питань внутрішньої політики Вінницької ОДА.
Із 2001 р. – редактор інформаційно-аналітичних програм Вінницького обласного телебачення.
Із 2002 р. – завідувач прес-служби Вінницької облдержадміністрації.
Із 2003 р. – референт-помічник ректора Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського
Із 2005 до 2008 р. навчався в аспірантурі Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка. Захистив дисертацію, отримав вчене звання кандидата наук із соціальних комунікацій, атестат доцента.
З 2010 до 2019 р. – завідувач кафедри журналістики Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.
З 2019 р. і досі - завідувач кафедри журналістики та нових медіа Київського університету ім. Б. Грінченка.
Член Національної спілки журналістів України з 1997 р. З 2011 р. – член Національної спілки краєзнавців України.
Підготував більше 100 наукових публікацій з історії газетної періодики Поділля, краєзнавства, фольклору. Учасник понад сотні наукових конференцій різних рівнів. Виступає офіційним опонентом на захистах кандидатських дисертацій з теорії та історії соціальних комунікацій.
Автор шести книг: «Просимо на весілля» (2001), «Часописи Поділля в процесі творення державницької ідеології українства (1917-1920 рр.)» (2009), «Школа інтелігентності Олександра Шестопалюка» (2011), «Недоспівана пісня хор-ланки» (2012), «Вінницька школа журналістики: перше десятиліття» (2016), «Відомі випускники» (2017).
Життєве кредо: «Ніколи не здаватися!»
Ще з дитинства мріяв стати вчителем, або журналістом. Вчитель чи журналіст? Діти чи дорослі? Вчити жити чи малювати життя?
Такий наївний! Прошу справедливості! А де вона? Познайомте… Чи, можливо вас познайомити? Вона живе недалеко звідси, та чи ви захочете почути її розхристано-німий голос?! Занадто високо й сміливо. «Хм, можливо… «Купівля – продаж» – ось що це!» – скажете ви. Чи не скажете? А душа сп’яніла від болю не продається. Не продається як і скривавлене серце на багисті пера. Смішно… Аж сіль на рукавах… А я хочу просто щось змінити. Ми усі хочемо щось змінити… Тож перемогла журналістика, хоч і з учительським дипломом. Закінчив Вінницький педагогічний університет, але з медіасферою поріднився назавжди.
Журналістика, наче розкрилені вітрила в океані, дає енергію рухові людей до духовного, морального вдосконалення й цивілізованого формування реальних форм життя; несе естетичну насолоду й інтелектуальний розвиток.
Напевно, долею судилося пов’язати своє життя із такою неповторною, своєрідною, захопливою, а найчастіше – відповідальною і серйозною професією, як журналістика. Журналісти є водіями машини часу, яка робить мільйон обертів щосекунди. Інколи немає часу на відпочинок, обід, сон, але це все не важливо, бо ти займаєшся улюбленою справою. Увесь цей кругообіг настільки захоплює та поглинає, що інколи здається, ніби без тебе нічого в світі не відбувалося б, саме ти є епіцентром усіх подій.
У житті багато неповторних миттєвостей і тільки журналістика дає змогу закарбувати їх назавжди: в блокноті, у газетній публікації, на технічних носіях… Бути журналістом – не просто вміти майстерно складати слова у синтаксичні конструкції. Бувають ситуації, коли від журналістського слова залежить навіть більше, ніж від скальпеля хірурга. Та, на жаль, репортери не дають клятву Гіппократа перед тим, як почати писати, хоча вони також не мають права нашкодити людському організмові. Усе залежить від особистих принципів, дотримання етики й кодексу честі журналіста.
Моє становлення та зростання у медіасфері тісно пов’язано із нашою районкою та її творчим колективом. Пригадую, як учнем 8 класу очікував першої публікації на сторінках «Червоної Зірки» і потім радів, десятки разів перечитуючи невеличку заміточку із шкільного життя, яка нарешті з’явилася в газеті. Напевне, саме тоді спалахнула та перша мерехтлива іскра, що запалила в серці яскраве багаття творчості.
Писав щодня, писав про все. Не ображався, коли редакція виправляла помилки, бо вчився нової справи, пізнавав ази життєвої науки. Пам’ятаю і свій перший візит до районної газети, знайомство із Лідією Пейдою, журналістом вже із досвідом, на той час зав. віділом районного радіомовлення, щирою і доброзичливою людиною. З того часу вона ніби взяла мене під свою опіку: підтримувала, давала поради, шліфувала професійну майстерність. Навіть нині, через десятиліття, під час телефонних розмов, окрім розповідей про редакційне життя, у пам’яті зринають спогади про мої шкільні та університетські канікули, коли підпрацьовував позаштатним кореспондентом. Дозволяла Лідія Миколаївна виходити з нею на пару зранку-раненько в прямий ефір районного радіомовлення. Незабутні були часи…
Щоденно, у сонце та дощ, аби займатися улюбленою справою, доводилося долати двадцять кілометрів до Теофіполя і назад. Зготувала мама торбинку на дорогу – і на цілий день. Лідія Миколаївна завжди усміхається, коли пригадує ту мамину торбу:
- Як знов до нас приїдеш, то не забудь сиру зі сметаною і часником привезти... Ти ж цією стравою завжди любив пригощати.
Справжніми фаховими компетенціями в журналістській школі допомагав оволодівати й колишній редактор «ЖТ» Валентин Дузяк – особистість високоосвічена й інтелігентна. Із цим поважним і мудрим чоловіком теж пов’язано чимало цікавих, повчальних життєвих історій. Одна з таких закарбувалася в пам’яті назавжди...
Якось влітку, через затяжну мжичку довелося сидіти в редакційному кабінеті. Надворі похмуро, тож і в голові ніяких продуктивних думок. Відчиняються двері. Заходить Валентин Максимович.
- Чим займаєшся?– запитує.
- Та не знаю, про що писати, ще й погода якась несприятлива – відказую.
-А ти пиши про те, що... іде дощ. Надворі дощ, а чи буде врожай?...
Здивований такою настановою, швидко взявся за олівець (комп’ютерів ще не було) й увімкнув фантазію... За півгодини сам собі не повірив: на чистому аркуші з’явилася замітка про підготовку до жнив у гальчинецькому агропідпри-ємстві.
Відтоді переконався: безвихідних ситуацій не буває і писати можна про все, тільки було б бажання...
Усміхнена й відверта, добра і мила – це синоніми до чудової жінки Людмили Довганюк, яка теж подарувала мені часточку своєї професійної майстерності.
З приємністю згадую неповторні миттєвості спілкування із відповідальним секретарем Тадеушем Островським, журналістом Володимиром Рубашевським, фотокореспондентом Віктором Чуприною, працівниками «лінотипу», вічна пам’ять корифеям місцевої журналістики Вадиму Шептицькому, Михайлу Червоному.
До рук читачів незабаром потрапить ювілейний номер тижневика «Життя Теофіпольщини». Переконаний, що й надалі цей часопис обов’язково буде об’єктивним, прозорим, незаангажованим і просто цікавим для широкого кола читачів. Наша районка вільна від бульварного словоблуддя, чиста від низькопробної, суперечливої, недостовірної й неперевіреної інформації.
Чимало нині йдеться про свободу слова, проте забувається про елементи високої моралі, етики та людської гідності. Впевнений, що на газетних шпальтах завжди матимуть місце тільки правдиве, літературне, добірне слово, мудра думка та світла аура.
Щиро віншую з ювілеєм! Довголіття, процвітання, вдячних читачів, цікавих тем, добрих нових, миру, любові, взаєморозуміння!
З глибокою повагою
Віталій ГАНДЗЮК, журналіст, Вінниця-Київ
