Відгук на збірку прози й поезії «Татова хата»

Дуже вдячний нашій народній газеті «Життя Тефіпольщини» за те, що зараз я тримаю в руках таку задушевну збірку романтично-ліричної прози й поезії. А було так.
2017 рік. На превеликий мій смуток, я вже в таких високих своїх літах, останній раз відвідав своє рідне, миле, дороге серцю село Святець – колисочку мого худенького сирітського дитинства.
Як завжди перечитую районку, як любовно називають свою газету наші люди і натрапив на оповідання «Батьківська хата». Читаю…
Ой, як все написане близьке моєму серцю, моїй душі! Тож і наша хата діда Василя була такою. Тож і ми, дітлахи, так само з нетерпінням, цитую, «…чекали Різдвяної куті, Великодньої крашанки і прохолоди, яка віяла від стін та землі, вбраних липою, м’ятою, татарським зіллям на Трійцю…
Стара батьківська хата…

Як тебе розвалити, або продати, як радять інші? Рука не підніметься. Продати хату – продати пам’ять про батьків…
Ти така рідна для мене, немов дитина. Тож збережу тебе, хатино».
І під тими такими зворушливими словами ім’я автора – Галина Журба.
Не витримую – тут же телефоную до чуйної, ввічливої, доброї Віри Володимирівни, дружини (світлої пам’яті) Василя Шуляка і питаю, чи знає вона цю жіночку, звідки вона . І чую:
- А вона наша, з нашого села, з Новоставець.
У голосі Віри Володимирівни була гордість. Я попросив дати телефон Галини Журби і ото вже три роки міцно тримаю з нею заочні, дружні зв’язки і теплі, людські, і творчі. Я відкрив для себе таку талановиту подільську україночку, нашу краянку з таким великим ніжним жіночим серцем, з такою романтичною душею - Галину Василівну Фесун.
А ото в кінці червня телефонує вона мені, привітались і чую:
- Я дуже щаслива! Вийшла з друку моя книжка! 80 сторінок! Я вишлю вам!
Отож, отримую бандероль з рідного краю, обережно відкриваю і достаю книжечку. Господиньку! Яка краса на обкладинці: фрагмент нашого родючого подільського поля із золотим пшеничним колоссям, з гарячим червоно - яскравим маком, з голубими волошками, а нижче під маком два вічних теплих слова: «Татова хата». А зверху обкладинки – Галина Фесун.
Розгортаю обидві обкладинки – а на другій, в тому ж морі колосся, волошок, сама автор її першої збірки прози й поезії – портрет її. Дивлюсь на симпатичне жіноче вольове обличчя: спокійний погляд розумних, мудрих ясних очей, а над ними – високе чоло, гладко зачесане волосся, спокійні уста. Дуже вдала підсвітка за плечима – Галина Василівна, як ікона…
А де ж журба? Ніде не видно! Але про неї скаже вчитель української мови та літератури Новоставецького ліцею Людмила Маринюк аж на останній сторінці збірки у вірші – «Тільки Галині Журбі»: «…Народження, дитинство, юність, зрілість. Навчання, школа, діти і …журба. А потім – зрада, горе, сум і підлість. Як кажуть – доля тріщину дала. Та грець же їй, отій твоїй журбі! Найперше й головне, що ти є жінка! Ти доброту несеш завжди в собі і ти не слабка половинка. Браво!..
Високохудожнє, естетичне оформлення обкладинки, відмінна композиція – все відповідає тематиці і змісту. Жаль, що відсутнє ім’я талановитого художника.
Дещо зі слів від автора: «З дитинства багато читала. Дуже люблю поезію. Пишу вірші з дитячих років. Мій коник – проза.
Герої моїх оповідей та віршів – люди праці, хлібороби, трудівники, серед яких я зростала. Мені дуже близька і болюча тема любові до рідної землі, природи, Батьківщини. Люблю свій рідний край, своє миле серцю село».
Про таку любов, добро, про зболене Слово, про печаль, журбу з дивовижною глибиною думок і почуттів, пише автор. ЇЇ збірка – сильне образне відтворення далекого повоєнного сірого холодного й голодного колгоспного дитинства, тужлива думка про той світ минулого, - все таке близьке мені! Я з глибокою душевною насолодою прочитав і ще раз буду перечитувати ті чудові прозові і поетичні рядочки - які образи, порівняння і метафори, епітети в них! Після прочитаного ще більше жити хочеться!
Читаю «Янголятко»:
«Бери своє байстря. Ложи дітей спати». Воно, янголятко, таке чисте, як ранішня роса, безневинне, як пташка в небі… Чому ж так його принижувати, вбивати словом?
Через подвір’я чорною хмарою просунулася свекруха».
Що творять вміло знайдені слова!
Галині Василівні, дитині природи, дуже близька і дуже болюча, як каже вона, тема любові до рідної землі, до природи, до рідної Батьківщини. Вона розмовляє із землею, як з живою істотою. Читаю «Осінній етюд»: «Нещодавно зібрали соняшник, а вже крають, ріжуть виснажену землю. Готують до наступного посіву. Вона ще й не встигла вдихнути свіжого нічного повітря, прогрітися на сонечку, помилуватися голубим небом, як її могутнє тіло покропили чимось їдучим та пекучим. Здригнулася могутня земля…»
Або читаю оповідання «Поорали»: « Як шкода бувших вічних зелених розкішних духмяних квітучих лугів, берегів річок, які поорали разом з пташенятами в гніздах чайок, жайворонків. Здивувався і лелека: «Мах-мах, мах – застиг. Стривожився. Припав до землі. Прислухався. Чому не чути веселого перегуку скрекотушок? Поорали…»
Як тільки одним словом автор образно і чутно на слух передає політ того поважного птаха. (Пригадав і нашу колишню святецьку красу … Поорали)…
А ось за ці слова про рідну землю – ой, як хочеться обняти дорогеньку Галину Василівну, стати на коліна перед нею! О, коли б ви знали, як пахне земля.
О земле рідна! Щасливий той, хто народився в твоїй духмяній колисці. Ніколи не зазнає справжнього щастя той, хто не помічає твоєї краси. Не розуміє тебе. Не хоче відчути твоєї трудової ходи. Не цінить тебе, земле. Такі люди ніколи не відчують радості зустрічі з тобою і болючого суму в розлуці, не проймаються пахощами трав твоїх, цілющістю джерел та ніжністю повітря! І ще додаю:
- А рідне небо побачити! Яке то щастя, коли так давно не стояв під ним!
Як такі слова великої любові до рідної землі, до рідної милої Батьківщини - України глибоко западають у душу! Дуже емоційна й філософська сила в тих таких високих патріотичних словах. Які вони вічно актуальні, особливо в наше якесь таке сумне сьогодення з неукраїнською нездалою владою, з розгулом відкритої антиукраїнської братовбивчої люті внутрішніх яничарських зграй 5-ої колони Москви в Україні. Вже сьомий рік йде та російсько-ординська війна проти нас, українців, гинуть кращі сини й дочки України, захищаючи нашу рідну землю від одвічного ворога-окупанта.
«Війна – це пустки-хатини. Війна – це маяк димаря. Завали в містах і темнії ночі…»
Маяк димаря (!) – як образно!
Тоненька збірочка «Татова хата», а скільки в ній тем, змісту! Як звідти потужно б’є чистеньке джерело наших рідних материнських слів, які разом дружно витікають струмочками, а далі вливаються в одну чисту ріку нашої барвистої солов’їної літературної мови!!!
Так гарно душевно пише проста, мудра, наполеглива, працьовита україночка – патріотка з нашого рідного краю, його гордість, яку Бог обдарував ще й талантом до красного слова.
Мрія про вищу освіту зів’яла зразу ж після успішного закінчення 10 класу : безпаспортний бідний худий колгоспник не має права бути вільним, планувати своє майбутнє, своїх дітей і через постійні злидні, домашні клопоти талановита начитана дівчинка залишається в колгоспі, важко працює, але не здається – вечорами і у вільні денні хвилини самотужки наполегливо вчиться, підливаючи свою зів’ялу мрію величезним бажанням творити – писати.
Після шкільного класу дівчини Галини вже аудиторіями були не замінима татова хата, пасовиська, поля під високим голубим небесним куполом, де в короткій обідній перепочинок жнивах, на буряках щось читає, записує, читає свої вірші жіночкам. Був її аудиторією і сільський клуб.
Муза Галини Василівни завжди прагнула, як чітко відображено в її творах, говорити голосом правди, голосом вільним, розкутим, невимушеним. І чуйне, ніжне дівоче серденько підказувало, романтична душа диктувала, а за цілий день натруджена рука вже вдома, в татовій хаті, ввечері, перед сном брала ручку, папір і все писала, і писала до глибокої ніченьки про кохання, любов, добро, природу, маки, волошки, рідну землю і, як брунька квітки, сама розкрилась пахучими пелюстками своєї прози, поезії.
Читаючи збірку, відчуваєш: з пера Галини Василівни майже не скапувала радість, а все смуток, печаль, зрада, журба. І то дуже багато було написано в молоді роки, як відмічається на сторінках (1973 -1981рр.).
Ваша душа, дорогенька наша Галино Василівно, багато пережила, перемогла всі страждання. Так само витримали все і перемогли герої ваших оповідань, вірші.
Як потрібна та щемна, глибоко душевна патріотична збірка «Татова хата» нашим школам! Може якраз хтось із старшокласників , також на честь народження своєї коханої дівчинки, подарував би букет польових маків, як той щасливий моряк з оповідання «Відпустка», і ті маки стали б на все життя символом їхнього щасливого кохання!
Глибоко шановна дорога наша краянко, гордість нашого рідного краю, гордість вашого рідного села Новоставці, Галино Василівно! Будьте всі нам, читачам, вашим рідним, рідному селу, колегам із «Зорі над Полквою», рідній, милій нашій Україні в доброму здоров’ї, в творчому неспокої в рік вашого 65-річного ювілею і на щасливі майбутні роки!
Я особисто, ваш сусід по наших селах, поділяю ваше щастя, ваш лоскотливий щем у серці, вашу радість в душі, тішусь вашими заслуженими успіхами, з чим і сердечно вітаю вас!
Володимир Блюсюк, архітектор
м. Львів, липень 2020 р.
P.S
Дорога Галино Василівно!
Вашою першою збіркою чудової прози, віршів я похвалився у Львівській національній Спілці художників України, де на День князя Володимира Великого зібралась наша дружна компанія. Була редактор Львівського видавництва «Сполом». Тут же я вручив подаровану вами збірочку особисто глибоко шанованому дорогому Патріарху української літератури Миколі Петренку, 95-річний ювілей якого ми відзначимо 6 листопада. Він гарно подякував і почав листати.
Отож, вашу прозу, вірші вже читають у Львові, вислав і своїм друзям в Київ, Запоріжжя, Бердичів, Кам’янець-Подільський, Кременець (товариство «Просвіта» ), Дрогобич.