Із щоденника афганця
Герої наших розповідей, які беруть свій основний початок з листопада 2019 року, - це наші земляки, - ті люди, на долю котрих десятирічна війна в Афганістані 1979-1989 рр. минулого століття лягла драматичною сторінкою. Вона й досі, впродовж багатьох років, є болючим спогадом, що є особистим, незрозумілим нікому іншому, окрім воїнів-афганців.
Наша розповідь про Василя Діхтярука - уродженця Базалії, котрий усе своє життя проводить у рідному селищі: закінчив восьмирічку, потім – міське професійно-технічне училище № 3.
Осінній призов до Збройних Сил Союзу РСР в 1986 році став для Василя першим квитком у доросле життя, бо дійсна строкова служба привела його аж у далекий Туркестанський військовий округ . Саме тут, в «учебці», базалієць здобув свої перші навики бійця військ особливого призначення.
Із щоденника афганця:
Вже шостий місяць перебуваю у Туркестані – далекій, чужій стороні, з немилим серцю краєвидом. А гори, хоч і зелені, але вони холодні й непривітні. Нелегко бути спецназівцем – основою Збройних Сил СРСР...
Сьогодні, 5 травня, дізнався, що нас направляють в Афганістан, де вже служать багато наших хлопців. Невеселі звістки приходять з тієї країни. Заздалегідь налаштовую себе на те, що буде важко і фізично, і психологічно. Відсилають нас ще на кілька сотень кілометрів від дому...
Вантажним літаком дістаємося до Кабулу. Майже годинний переліт, страшна спека (у цих краях температура може підніматися за 50°) та сірі скелясті гори підсилювали відчуття некомфортності. Що ж чекає мене у цій чужій і далекій країні...
Вже місяць, як перебуваю на карантині у Кабульському гарнізоні, який є пунктом розподілу солдатів, тому що саме звідси надходять «свіжі сили» в усі частини радянських військ, що розташувались на території цієї ісламської держави. Між собою наші вояки часто гірко жартують, що Кабул – це великий військовий базар, де ми, прості солдати, - товар на будь-який смак: спецназівці, танкісти, механіки – вибір чималий...
До наказу на дембель ще більше року. Призначили мене у п’ятий взвод розвідки. У наші обов’язки входить охорона військових колон, а також знешкодження терористичних угрупувань, які діють на цій території. Нещодавно три доби сиділи у засідці. На щастя, обійшлося без бою, хоча нам не завжди так фортунить...
Сьогодні було по-справжньому страшно: розвідники помітили ворожу банду, що рухалася у наш бік і налічувала більше сотні озброєних людей. Нас же було до 20 чоловік. Командування дало наказ не виступати, а зайняти очікувальну позицію. Душманів атакували з повітря. Згодом й наша спецгрупа вступила в бій з противником. Результат – перемога радянських військ. А на моїх грудях появилася бойова нагорода – медаль «За відвагу». І плюс до цього – поранення й контузія. Рана ж згодом затягнулась, а з контузією - якось змиримось…
12 серпня отримали наказ згортати нашу частину і виводити війська з Афганістану, а вже 16-го своїм ходом вирушили до радянського кордону. В Термезі була добова підготовка та перевірка. Спочатку допомогли іншим батальйонам покинути країну, адже на всі військові каравани постійно здійснювались збройні напади.
19 серпня досягли кордону СРСР, а вже наступного дня ступили на територію своєї рідної Батьківщини. Нашу частину відправили у Самаркан Ташкентської області. Тут десь через місяць я й дочекався наказу про мою демобілізацію з лав Радянської армії. І вже 6 жовтня 1988 року я поспішав у рідні краї – в Україну...
Коли я повернувся у Базалію, то тільки тут зрозумів, що приїхав додому зовсім іншою людиною. Те, що я пережив за період служби в Афганістані, словами не передати. Та й навіщо! Всі події того періоду важким тягарем закарбувалися у моїй пам’яті: кожен постріл, кожен крик, зойк пораненого товариша. Кому була потрібна ця війна – Бог їм суддя. Я лише сподіваюся, що мої діти ніколи не будуть знати, що таке служба «афганця».
Після повернення додому Василь Діхтярук, завдяки своїй героїчній службі, на пільгових умовах вступив до Вінницького педагогічного інституту на військову кафедру. Після закінчення трьох курсів перевівся на заочне навчання і почав вчителювати. Під час переломного періоду в оплаті праці педагогів подався у колгосп, а пізніше - вирушив у пошуках кращого заробітку в Польщу.
Отак, мандруючи по заробітках, Василь Федорович призбирав грошенят, щоб придбати й мати своє власне житло. Отож, ретельно приглянувшись, купив у Базалії житловий будинок з гарним обійстям. Чемно подякувавши за роки свого «приймацтва» тещі Марії Стахівні й тестеві Петрові Васильовичу – він з дружиною Наталею і сином Богданом перебралися у вже свої власні апартаменти. Ось так і живуть-поживають у добрі та злагоді вже кільканадцять років. Не забуває Василь Федорович і про тещу – часто-густо ходить із своєю сім’єю до Марії Стахівни гостити. Бо ж добра вона людина. І тесть Петро Васильович був такого ж ґатунку, але, на жаль, кілька літ тому відійшов у потойбічні світи. Нехай свята земля буде йому пухом.
Немало років минуло з того часу. Нині Василь Федорович разом із дружиною Наталею Петрівною займаються підприємництвом: не один житель Базалії купує продукти саме у їхньому магазині, бо впевнений у порядності власників, які не запропонують поганий товар. Та й, на думку колишнього воїна-інтернаціоналіста, людина не може бути щасливою, наживаючись на горі інших та зневажаючи елементарні моральні цінності, які є першою опорою у нелегку хвилину. Хто-хто, а він це знає.
До всього цього варто додати, що Василь Федорович Діхтярук – активний у громадському житті. Він завжди старається бути активним учасником зборів «афганців», частенько зустрічається з учнівською молоддю, аби ті виховувались в дусі патріотизму, любові до рідного краю, Батьківщини. А ще хоче він, щоб мир панував на всій планеті Земля.
Ось такий він сержант Діхтярук з древнього містечка Базалія. Слава і честь йому! А ще – довголіття. Бо ж тільки-но відсвяткував 51-у річницю від дня народження. А до сотні залишилось лишень 49. І їх треба якось прожити. Та й після ста прожитих літ Василь Федорович цікавитиметься: як там воно буде далі? А коли так, то хай живеться йому й після сотні.
Ольга ПАЧКОВСЬКА, член НCЖУ
Липень, 2020 року.
ТВОРИТЬ ЛЮДЯМ ДОБРО
Не один день чи місяць я вишукував момент зустрітися із Сергієм Іванюком, який родом з Волиця-Польової, і там же ж працює водієм автомобіля швидкої медичної допомоги. І не знаю, що більше цьому сприяло: небажання самого Сергія Олександровича, чи карантин з приводу коронавірусу. Та як би там воно не було, але наша зустріч нарешті відбулася. Цьому посприяв, до речі, мій добрий і надійний помічник Юрій Левицький – колишній воїн-інтернаціоналіст, котрий у 80-х півтора року брав участь в бойових операціях в Афганістані. Доречно відзначити активність Юрія Феодосійовича в написанні книги про «афганців» Теофіпольщини. Без його допомоги, скажу без перебільшення, ми стояли б на нульовому результаті.
В один з червневих вечорів до мене зателефонував С. О. Іванюк і повідомив, що завтра, мовляв, буду в Теофіполі по службі в районній лікарні, і що десь там зможемо зустрітися, погомоніти на афганську та інші теми. Мені вірилось й не вірилось: невже нарешті Сергій прибуде на довгоочікувану мною зустріч? А якщо так, то завтра я матиму вже дві такі зустрічі. Адже завтра з Базалії має прибути на бесіду «афганець» Василь Федорович Діхтярук, який затягнув свій візит десь на місяців три. Та це не біда, лишень прибули б ці довгоочікувані хлопці, не підвели. Адже книгу треба писати в оптимальні строки, бо ціни на видавничі послуги зростають не по днях, а по годинах…
Сергій Іванюк виявився, щоб ви знали, напрочуд врівноваженим, говірким. Кожне мовлене ним слово – немов з міцного граніту – скрізь розставлені акценти, коми й крапки. А на моє слушне зауваження:
- Чому так довгенько уникав спілкування зі мною?
Сергій Олександрович мовив:
-Зустрічі нашої я не уникав. Просто не хотів, щоб після надрукування матеріалу окремі «аналітики» глузливо не казали, що воїн-інтернаціоналіст вихваляється своїм перебуванням в Афганістані, і нібито ще й надуманим героїзмом. Знаєте, дуже незручно, вірніше – кривдно стає після цього. Прикро, що подібне можна почути і з уст тих, хто й поняття не має про службу в збройних силах, а тим більше – в бойових фронтових умовах.
Доречно зауважити, що подібне розповів мені того ж дня інший мій співрозмовник – «афганець» з Базалії сержант Василь Федорович Діхтярук. Отож, шановний читачу, ми на правильному шляху – напишемо книгу про воїнів-інтернаціоналістів Теофіпольщини, щоб кожен з нас знав, що юні «афганці» колишнього Радянського Союзу заслужили, аби про них розповідали сповна, без всіляких доморощених коментарів.
А тепер давайте повернемося до головного героя нашої розповіді Сергія Іванюка, котрий народився 1 липня 1969 року і свого часу закінчив у Волиця-Польовій десятирічку. А вже після цього Теофіпольський райвійськкомат направив юнака в Хмельницький обласний комітет ДТСААФ на тримісячні курси радіотелеграфістів, бо в армії такі спеціальності в той час надто були затребувані.
Сергій і далі планував десь навчатися, але не судилося долею, бо невдовзі отримав повістку на призов до лав Радянської Армії. І вже 9 листопада 1987 року в обійсті Іванюків гримів міддю духовий оркестр, проводжаючи хлопця на дійсну строкову службу. Серед проводжаючих була й на рік молодша від рекрута дівчина Наташа Федонюк. Вони були закоханими. Тому й пообіцяла вона Сергієві, що вірно чекатиме його з армії.
Сергієві не було коли надто за домівкою сумувати. Бо після Хмельницького збірного пункту рекрутів привезли в старовинну Коломию, де милувало око багато цікавого, досі небаченого. Після десятиденного карантину переїхали до ще красивішого Львова. Головне, що це на своїй, рідній тобі Україні!
Через невеличкий проміжок часу солдат Сергій Іванюк опиняється в узбецькому місті Ташкент – в «учебці» з шестимісячним строком навчання з питань протиповітряної оборони. В основному вивчали експлуатацію радіолокаційної станції Р-140. Навчання для Сергія давалося неважко, бо ставали в пригоді знання, набуті на курсах в ДТСААФ Хмельницького. Але, скільки не вчитись, а настане колись час використовувати свої теоретичні знання на практиці. Так було воно і в нашого земляка.
3 травня 1988 року рядовий Іванюк разом із такими ж вчорашніми курсантами передислоковуються до воюючої країни Афганістан, щоб виконувати там свій інтернаціональний обов’язок перед народом сусідньої держави. Розташувались наші бійці біля аеродрому, що неподалік Кабулу. На цій базі треба було щодоби чергувати по вісім годин цілих вісім місяців (саме стільки часу перебував на війні в Афганістані Сергій Іванюк з Волиця-Польової) пеленгуючи кожен метр в небі, аби ворог не підкрався зненацька. Заради правди треба сказати, що на війні, як на війні – всяке траплялося: душмани нападали – наші оборонялися; ми йшли в атаку – душмани чинили опір… Були людські втрати з обох боків. Головне ж, що герой нашої розповіді живим повернувся на своє рідне й квітуче Поділля.
Щоправда, після перших етапів виведення радянських військ з Афганістану рядовий Сергій Іванюк з 13 січня 1989 року продовжував свою строкову службу в місті Владикавказ, де йому за бойові заслуги присвоїли військове звання сержанта.
Коли я розмовляв з Сергієм Олександровичем до нас нагодився його безпосередній начальник Ю. В. Зайонц, який висловив свій вердикт:
-Переконаний, що Сергій Іванюк був і залишається бійцем фронту за життя й здоров’я людини. І це не перебільшення. Адже таке спостерігалося за ним на війні, спостерігається подібне й нині, коли він трудиться водієм автомобіля швидкої медичної допомоги. Бо ж від того, як оптимально дістанеться бригада медиків до хворого – залежить від самого водія. В даному випадку – Сергія Олександровича Іванюка. Знаємо про це ми – медики, знають про це і наші пацієнти. І разом ми щиро вдячні цьому добродієві. Так-так, він – добродій, бо творить людям добро, - резюмував лікар сімейної медицини з Волиця-Польової Юрій Володимирович Зайонц.
А ще знають С. О. Іванюка у його рідному селі, як гарного господаря, зразкового главу сімейства. А чом би й ні! Побудував хату. Посадив і виростив сад. Разом з дружиною - так, так, тією Наташею Федонюк, а нині - Наталею Іванівною, котра 27 років трудилася медсестрою районного товариства Червоного Хреста, зростили сина Павла і доньку Юлю. Нині ж мають невістку Вікторію і зятя Дмитра, внучку Софійку. Сподіваються, що їхнє родинне коло зростатиме. Нехай тільки коронавірус відійде…
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст.
Липень, 2020 року.
