САПЕР З АНТОНІВКИ
Роки беруть своє і я частенько навідуюсь в медичні аптеки, аби придбати там необхідний для поліпшення здоров’я препарат. Тому нині маю чимало знайомих фармацевтів. Якось між мною і Нелею Костюк, яка працює в аптечному кіоску центральної районній лікарні, відбувся отакий діалог:
- Бачила в друкованому часописі розповіді про воїнів-інтернаціоналістів Теофіпольщини, котрі брали бойову участь на невидимих фронтах неоголошеної війни в Афганістані. Під багатьма з них підпис автора – Володимир Рубашевський.
- Так, дійсно, - відповів я пані Нелі. – Факт залишається фактом.
- А чому ж тоді я досі не бачу там розповіді про Олексія Назарука з Антонівки? – ніби із здивуванням запитує співрозмовниця.
– Кажуть, що він – герой того часу й тих подій…
Що ж, шановна добродійко, я прилучився до слушного зауваження. Насамперед, ми мали розмову з Олексієм Борисовичем та його дружиною Галиною Іванівною. І ось на чистий аркуш паперу щойно ліг заголовок, який мимоволі вималювався на фоні нашого діалогу – «Сапер з Антонівки» - розповідь про вашого нинішнього сусіда в Човгузові О. Б. Назарука. Отож, усе по порядку.
Розпочнемо з біографії Олексія Борисовича. Дійсно, народився наш герой в Антонівці 18 липня 1961 року. Його батьки – Борис Нестерович і Надія Тихонівна, – як і багатьох інших його ровесників, трудилися на полях і фермах місцевого колгоспу імені Богдана Хмельницького. Працювали вони, як мовиться, від зорі й до зорі. Бо ж на їхньому утриманні були і малолітні діти, і домашнє господарство, і трудові будні в колективному господарстві. Але подружжя справлялося. Навіть іншим служило за взірець.
Непомітно підріс Олексій, закінчивши навчання в Новоставецькій середній школі. В тому ж 1978 році вступив юнак до Харківського індустріально-педагогічного технікуму. Навчання проходило успішно, з натхненням. Але ж настав для Олексія Назарука час призову на дійсну строкову службу до лав Збройних Сил Союзу РСР. І юнак перервав навчання в технікумі, пішовши виконувати свій почесний громадянський обов’язок.
12 травня 1980 року призовник уже був на обласному збірному пункті, а через кілька днів – в Ашхабаді: в навчальному підрозділі інженерно-саперних військ.
Після завершення цього навчання в жовтні 1980 року рядовий Олекса Назарук у військовому порядку перетинає кордон і опиняється у воюючому Афганістані. Тут він потрапляє в інженерно-саперну роту 177-го мотопіхотного полку. Рядового Назарука призначають на посаду заступника командира взводу. А ще через невеличкий проміжок часу Олекса вже командує взводом бійців на механізованому МТУ-20: устаткування, яке забезпечує в оптимальні строки змонтувати мости протяжністю двадцять, а при необхідності – то й більше метрів. Все залежало від бойових позицій та необхідностей. Рядовий Назарук був тут неначе генерал. Варто при цьому зазначити, що бійці любили й поважали свого командира, котрий надто розумівся у дорученій йому військовій справі. Тому й підлеглим було зручніше виходити переможцями в запеклих двобоях з душманами.
- Сказати простими словами, мовляв, змонтували міст, - це нічого не сказати, - зауважує Олексій Борисович. - Адже всі монтажні дії виконувались під щільними та прицільними обстрілами душманів. І були ми у ворога на видноті, як на долоні. Наші хлопці гинули, як мовиться, «за метал». А як інакше могло бути... Бо ж від того, як і коли буде зведено мости, - залежав успіх багатьох бойових операцій радянських військ.
Брав я також участь з друзями-однополчанами у «зачистці» кишлаків поблизу Кандагару, Бамяну, Пандшеру. Слово зачистка звучить ніби мирним терміном. Але, якщо ця зачистка проводилась на території тодішнього Афганістану, то це, повірте, гра зі смертю. Це можна порівняти з ходінням босоніж по лезу бритви. Бо ж треба було терміново розмінувати населенні пункти без жодного вибуху, а тим більше – смерті радянського воїна. Душмани ж не дрімали, а залишали нам безліч замаскованих мін, де тільки їм заманеться. Але ми були надто пильними, а ще – сміливими. Здебільшого нам вдавалося виявляти оті мінування, знешкоджувати їх. Натомість ми зарано почали сивіти, отримувати і фізичні, і психологічні травми. І не на день-два, а на все життя.
Нарікає колишній воїн-інтернаціоналіст рядовий Олексій Назарук й на те, що за півтора року перебування в Афгані йому не довелося зустріти жодного земляка не тільки з Теофіпольщини, чи Хмельниччини, а й сусідніх з нею областей. Дуже вже кортілось йому в той нелегкий час погомоніти із земляком в нечасті моменти затишшя на невидимих фронтах тієї далекої й чужої країни.
- Порозмовляти із земляком на чужині, це всерівно, що побувати в рідному краї – на квітучому Поділлі, - завжди наголошує у своїх спогадах Олексій Борисович.
Що ж, як би там воно не було, але рядовий Олексій Назарук – сапер з Антонівки, повернувся до рідного села живим. Адже служба сапера небезпечна завжди і всюди. Та й саме життя виділяє для сапера лишень одну помилку, та й ту останню на його віку. Слава Богові, тієї помилки в Олексія Борисовича не було.
А коли 2 травня 1982 року повернувся зі служби в рідну Антонівку, то почав працювати у колгоспі механізатором, а потім – на молочнотоварній фермі. Невдовзі й оженився, взявши собі за дружину Галину з колгоспної бухгалтерії, перебравшись до неї жити в Човгузів. А ще через рік їхня сім’я поповнилась новонародженою донькою Іринкою.
Непомітно минали роки і ота Іринка – вже студентка університету, де здобула професію юриста і згодом працювала за фахом. У дівках довго не засиджувалась: побрались з односельчанином Євгеном Водзінським і нині вже опікуються своїм нащадком – юним Давидом, мешкаючи в Хмельницькому. Та й дідусь Олекса з бабусею Галею мають радість в онукові на свої ще нестарі літа. А коли ж онук підросте, то дідусь обов’язково покаже йому свої ратні медалі «Захисник Вітчизни», «Воїн-інтернаціоналіст», «Від вдячного афганського народу», «Учасник бойових дій» та деякі інші нагороди. Аякже, дідусь Олекса заслужив їх своїми геройськими вчинками!
Автор цих рядків, сподіваюся, якоюсь мірою виконав побажання Нелі Костюк, коротко розповівши читачам про сміливого й відважного сапера з Антонівки Олексія Борисовича Назарука ( бо родом він таки звідти). Приємно констатувати тут і людські доброзичливі відносини, теплі й щирі стосунки поміж сусідів.
Ось так жили б скрізь і завжди! І щоб жили добрі люди до ста літ кожен. Якщо ж не вдасться до такого ювілею, то, принаймні, - хоча б до 99-ти, але при здоров’ї та гарній людській пам’яті.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ, журналіст.
Травень, 2020 року.
