ЦЕ  СТАЛО СПРАВОЮ

ВСЬОГО  ЖИТТЯ

Односельці з Човгузова та й, врешті, сам Микола Герешко особливого захоплення технікою ним у дитинстві начебто й не помічали. Хоча, як і його ровесники, байдужим до цієї справи не був. Але щоб марити, як мовиться, залізяччям, то цього не скажеш. Ходив собі до своєї восьмирічки, згодом став учнем сусідньої середньої школи в Новоставцях.
Проте, як відомо, доля не говорить людині про свої дороги. Так і з ним сталося, коли опинився на Донеччині, де у місті Красний Лиман закінчив залізничне училище №19. Та у цій галузі не прописався, бо небавом почав набувати спеціальності шофера на курсах вже у Красноармійську. Звідти у червні 1985 року й був призваний до лав армії. Військову службу розпочав у місті Читі, де пройшов курс молодого бійця. Через певний час вже молодшим сержантом влився у бригаду матеріального забезпечення, що в містечку Борзя.

Мабуть, саме тоді прийшло вже до зрілого юнака серйозне захоплення технікою, яке згодом ще більше зміцніло й стало улюбленою справою всього подальшого життя. Про це можна судити із того, що після кількох місяців служби у згаданій військовій частині Миколу Герешка зарахували до складу батальйону, котрий готували для виконання так званого інтернаціонального обов’язку в Демократичній Республіці Афганістан. А брали туди військовослужбовців сумлінних, добре знаючих свою справу.
Отож уже 18 березня наступного року наш земляк із однополчанами, здолавши залізницею кілька тисяч кілометрів, прибув на крайню південну точку колишнього Союзу РСР – місто Кушку. Отримавши автомобілі й іншу техніку, в ніч із 5 на 6 квітня військова частина перетнула державний кордон Таджикистану і після 250-кілометрового маршу далі на південь опинилася в сусідньому Афгані.
Командир автомобільного відділення Микола Герешко і дев’ятеро його підлеглих тоді отримали відповідальне бойове завдання – забезпечувати авіаційним пальним наш військовий аеродром у м. Кандагар. Звісно, там вони були не єдиними. Зрозуміло й те, якої уваги цїй надзвичайно важливій транспортній артерії надавав противник, намагаючись будь-якою ціною паралізувати рух транспортних колон…
За рік служби на цій ділянці фронту (а інакше це й не назвеш) нашому землякові не судилося зустріти хлопців не те що з Теофіполя, а навіть із Поділля. Найближчими були тут земляки із Житомирщини. Можливо, у цьому плані йому би повезло, якби призивався на службу із «домашнього» райвійськкомату, а не з Донеччини. Втім, з цього приводу ніяких нарікань не було, бо ж бойові побратими із цих регіонів виявилися також справжніми друзями. Їх усіх гуртував військовий обов’язок і, що не менш важливо, взаємовиручка та прагнення уникнути людських втрат.
За час перебування в Афганістані, як підрахував герой нашої розповіді, йому вдалося здійснити понад п’ятдесят ефективних рейсів, доставивши у Кандагар кілька сотень тонн дорогоцінного пального радянським військовим авіаторам. Бувало, звісно, різне на шляху: і бандитські наскоки моджахедів із засідок, і спроби противника знищити наші колони у відкритому бою. Та нашим воїнам щастило вистояти і, головне, вижити, що вважали дарунком Фортуни. Це з особливою радістю усвідомлював і молодший сержант Микола Герешко, і його бойові друзі, котрі звільнилися в запас наприкінці травня року 1987-го.
Після служби в армії Микола Герешко вже й не розлучався із технікою. Не один рік справно шоферував у Теофіпольському транспортному підприємстві. Тоді ж закінчив Новоушицький технікум механізації сільського господарства, зарекомендував себе й умілим трактористом і водієм у Новоставецькому сільгоспформуванні «Труд» і не менш здібним механіком.
Так що, підкреслює Микола Миколайович, і на мирному фронті життя склалося непогано. Разом із дружиною вивели в люди двох доньок, пишаються чотирма внучатками. Лиш би тихо було на світі та в рідній Україні. І здоров’я не підводило.
І такий ще нюанс. Лише двічі (і то з поважних причин) йому не вдалося побувати на зустрічах із юністю, обпаленою афганською війною, на Стрітення, коли вшановуємо воїнів-інтернаціоналістів, котрі перебували на території інших країн. А бути учасником таких заходів, підкреслює чоловік, для нього це святе. Між іншим, цей знаменний день й народження добродія Герешка – 17 лютого – це третій день, загальноприйнятої дати на державному рівні. Отож, щороку свято подвійне.
І нехай так буде. Усіх вам гараздів, Миколо Миколайовичу.
Валентин ДУЗЯК, журналіст.
Квітень, 2020 року.

Таке не можна забути

Віктору Гербредеру з Олійників, у цьому році вже минає 50, та він добре пам’ятає події тридцятирічної давності: з січня 1980 року вісім місяців перебував в Афганістані.
-Таке забути не можна, - каже,- хоч був я тоді дев’ятнадцятирічним хлопцем, довелось побувати в такій „м’ясорубці”. Не вірив, що виживу та повернусь додому.
Коли в кінці грудня 1979 року у цю країну почали прибувати частини обмеженого контингенту радянських військ, Віктор вже рік служив у Виборзі, в Ленінградському військовому окрузі, в автомобільних військах.
-У січня вісімдесятого, - згадує, - нас виписали з частини, і в складі військового ешелону відправили нібито на навчання в Казахстан. Потрапили ми спочатку в Кушку. Тут нам видали бойову зброю та вперше повідомили, що ми будемо виконувати інтернаціональний обов’язок, допомагати братському афганському народу будувати вільне демократичне життя. З ешелону сформували бригаду – чотири батальйони, тепер я став шофером мінбатареї. Раннього ранку колоною військових машин та техніки ми вирушили на Кандагар, 500 км вглиб цієї загадкової країни. По дорозі нас вперше обстріляли, у моїй машині пробили два колеса. Розбили табір за 10 км від Кандагара, ми охороняли свою базу, стояли в очепленні, адже в будь-яку хвилину могли напасти душмани. В лютому пішли в перший рейд, оце було страшно, адже йшли і не знали, з якого боку на тебе нападуть. Тут ми понесли перші втрати, загинуло багато наших хлопців. У боях я підносив міни, рахувався в мінометній обслузі. У травні пішли на південь, в пустелю. Уявіть собі, всюди розпечений пісок, температура - 40° - 50° С, води немає. Заварювали чай з верблюжої колючки, він тамує спрагу, воду брали з річок, там плавали нечистоти, здохлі осли, а ти мусиш пити таку воду. В оазисах росли сади, виноградники, баштани, хотілося покуштувати кавунів, динь, винограду, а вони часто виявлялися отруєними, часом і під листям кавунів були міни.
Писати додому про те, де ми знаходилися, ні в якому разі не можна було, матері слав листи, нібито знаходився на навчанні в Казахстані.
Одне добре, ніякої „дідівщини” в нас не було, бо кожної хвилини чиєсь молоде життя могло обірватися, дорожили одне одним. Тому не подобається мені фільм „Дев’ята рота”, в нас такого не було, це не те. Тут у пустелі захворів, підхопив тропічну жовтяницю. Був у госпіталі в Кандагарі, потім у Фергані. Хоч здоров’я підірвав, та радів, що вернувся з цього пекла живим, що в полон не потрапив.
З Фергани і мобілізувався. Десять років тривала ця страшна, і як згодом виявилося, непотрібна війна. У афганського народу свої цінності, своя віра, релігійний фанатизм. Що ж захищали ми в чужій країні? Якою ціною? Тисячами чорних тюльпанів, каліцтвом, втраченим здоров’ям, знищеною технікою.
Через тридцять років після Афгану, Віктор впевнений: щасливий, хоч пройшов випробування не на життя, а на смерть, знайшов собі гарну пару, разом з дружиною Лідією виростили троє дітей – Лесю, Сергія, Наталію, є вже й маленький онучок Назарчик. Де не прийшлось працювати цьому чоловікові – кранівником у „Міжколгоспбуді”, шофером, комбайнером, трактористом, а тепер інженером з трудомістких процесів у місцевому господарстві – завжди вирізнявся старанністю, відповідальністю, почуттям обов’язку.
Найкращі відгуки про Віктора у Василя Демчука, голови ВСГК „Олійники”, Олександра Бронетка, олійницького сільського голови. Кажуть, що такого працівника, сім’янина, годі знайти; врівноважений, надійний, можна завжди на нього покластися, позитивна людина з усіх сторін.
А в мене склалось ще й таке враження – дуже скромна людина. Хоч хвороба, набута під час виконання військового обов’язку, весь час дошкуляє, але має всього лише третю групу інвалідності (чи це справедливо?) – вважає, доля до нього прихильна, не вимагає до себе більшого. Бо залишився живим, і та жахлива війна приходить лише у спогадах та снах.
Галина Тебенько

Пам’ятаємо тебе, Федоре

Минуло вже двадцять два роки, як останній радянський солдат полишив гарячу афганську землю. Але та жорстока чужа війна ще довго буде нагадувати про себе, бо її пекельними дорогами пройшли 700 тисяч воїнів, третина з яких – українці, бо 15 тисяч солдатів та офіцерів повернулися до рідних країв в „чорних тюльпанах”.
У пеклі Афганістану побували і 65 юнаків з Теофіпольщини. Двоє наших земляків Григорій Попружний та Федір Франчук знайшли там свою смерть, там, на чужій далекій землі обірвалося їх молоде життя.
Вже більше двох років, як в Теофіполі в сквері біля обеліска загиблим в роки Великої Вітчизняної війни, біля братської могили було встановлене погруддя Григорію Попружному, була започаткована Алея Слави. Тепер же тут встановлене ще одне – Федору Франчуку, воїну-інтернаціоналісту, що захоронений в селі Улянове. Тож позавчора, в середу, пройшов мітинг-реквієм, присвячений його відкриттю.
Народився Федір Павлович Франчук в сім’ї Павла Федоровича та Ніни Іванівни, уродженців Улянового. Батько був військовим, тож сім’я переїжджала з місця на місце. Після школи Федір закінчив морське професійно-технічне училище, рік пропрацював на судно-ремонтному заводі на Півночі, в місті Полярне. Коли хлопця призвали в армію, полум’я афганської війни тільки розгорялося. Весною 1982 року він мав би вернутися додому. та своє двадцятиліття він так і не зустрів. 9 лютого стало його останнім зимовим днем…
Їх загін виконував розвідувальне завдання в горах провінції Суруті. На намет, де міцно спали втомлені бійці, напали душмани. А навколо лютував ураганний вітер, здіймав стовпи пилюки та піску. Коли їх знайшли, понівечених, обгорілих, було вже пізно.
Про афганську війну, про обпалену молодість воїнів-інтернаціоналістів, про їх подвиг, їх мужність говорили на мітингу-реквієм Володимир Довжук, голова райдержадміністрації, Сергій Мельник, Теофіпольський селищний голова, Анатолій Козак, заступник голови обласної організації „Українська спілка ветеранів Афганістану” воїнів-інтернаціоналістів, Володимир Процкова, голова районної організації.
Була на цьому скорботно-урочистому дійстві і мама Федора, Ніна Іванівна. Виступити не змогла, затремтів від невимовного болю її голос, покотились з вистражданих очей гарячі сльози. Чи ж думала, що доведеться приносити на синову могилу квіти, чи ж думала, що покладе їх сьогодні до його погруддя?
-Краще б мені не довелось таке робити, - з болем говорив автор композиції, тернопільський скульптор Борис Рудий, - бо життя Федора лише починалось.
Погруддя було виготовлене та встановлене на кошти добровільних пожертв, тож Андрій Ковальчук, один з організаторів цієї акції, висловив вдячність всім, хто вклав в цю благородру справу свою частку.
І звучали афганські пісні у виконанні чоловічого квартету „Явір” районного будинку культури, освятив погруддя благочинний Теофіпольського району протоієрей храму Іоана Крондштатського отець Сергій Філик, звучали постріли траурного салюту і завмирали всі у хвилину мовчання…
Ми не забули, ми пам’ятаємо тебе, Федоре!
А. Джус