Роздуми про Дмитрівку — село, яке навчає пам’ятати, любити і повертатися думками додому, і про людей, які все життя віддали рідній землі.

У кожного з нас є місце, куди подумки повертаємося найчастіше. Місце, де минуло дитинство, де вперше босоніж бігли по росі, де сусіди були майже родиною, а кожна стежка зберігала десятки історій. Для мене таким місцем є Дмитрівка.

Для когось це лише невелике село серед українських полів. Кілька вулиць, тиша і дорога, що губиться вдалині. Але для тих, хто тут народився і виріс, Дмитрівка — це значно більше. Це мамині руки, запах свіжоспеченого хліба, шкільний дзвінок, що кликав на уроки, вечори біля клубу, щирі розмови через паркан і люди, які завжди поспішали на допомогу одне одному.

Час змінює все. Те, що колись здавалося незмінним, поступово відходить у минуле. Стихає дитячий сміх на шкільному подвір’ї, рідше збираються люди на спільні розмови, а звичний уклад сільського життя вже не такий, як колись.

Та найбільше болить не те, що змінюються будівлі чи звичаї, а те, що ми починаємо забувати людей, завдяки яким ці села жили.

Місцева жителька Валентина переконана: головне багатство Дмитрівки — це її люди.

— Колись у селі всі були як одна велика родина. І в радості, і в біді трималися разом. Можливо, сьогодні багато що змінилося, але любов до рідного села і пам’ять про нього залишаються в серці назавжди, — говорить жінка.

Саме люди творили історію села. Вони працювали від світанку до смеркання, виховували дітей, підтримували одне одного у скрутні часи й не чекали подяк. Просто жили і чесно робили свою справу.

Жінка, у долі якої — ціла епоха

Однією з таких людей є 94-річна старожилка Дмитрівки Ганна Гедз, у долі якої віддзеркалюється історія цілого покоління.

Вона народилася 7 серпня 1931 року. До школи не ходила — змалку довелося працювати. Життя швидко навчило її дорослої відповідальності.

Свій трудовий шлях Ганна розпочала біля молотарки, коли її було лише сім років. Спочатку носила полову і сьогодні згадує про це з усмішкою:

— Кажу: “А чого ви мене ніде не берете, тільки полову ношу?”

Згодом її працьовитість помітили. Вона стала дояркою і присвятила цій нелегкій справі 44 роки свого життя. На фермі працювала аж до виходу на пенсію.

Сорок чотири роки без вихідних і свят. Ранні підйоми, щоденна важка праця, втомлені руки, які не звикли скаржитися. Колись професія доярки була шанованою. Цих жінок знали і поважали, адже саме на їхніх плечах трималося господарство. Вони не говорили гучних слів про любов до рідної землі — вони доводили її щоденною працею.

Сьогодні про людей праці згадують дедалі рідше. Та сама Ганна Гедз говорить не стільки про себе, скільки про те, що найбільше болить сучасній Дмитрівці.

— Магазину в селі немає, навіть хліба нема де купити. Медпункту немає, таблеток теж нема де купити, тиск зміряти — і то немає де.

У цих простих словах немає нарікання. Є лише гірка правда про життя маленького села і людей, які все життя працювали на рідній землі.

Ще одним болючим спогадом для багатьох жителів Дмитрівки стала втрата школи. Адже сільська школа — це не просто приміщення, де проводили уроки. Це місце, де вчилися дружити, підтримувати одне одного, бути людьми.

Часто доводиться чути, що міські діти мають більше можливостей. Та хіба знання вимірюються кількістю кабінетів чи населенням міста? Випускники сільських шкіл вступають до університетів, стають лікарями, вчителями, журналістами, військовими, підприємцями. Вони не поступаються своїм ровесникам із великих міст ні знаннями, ні здібностями. Бо найголовніше їм дали не лише підручники — їх навчили працьовитості, повазі до людей і любові до свого коріння.

Можливо, саме в цьому і є справжня сила Дмитрівки. Не в кількості установ чи сучасних зручностях, хоча вони, безумовно, потрібні людям. А в тих, хто, переживши важкі часи, зумів зберегти людяність. У тих, хто пам’ятає кожного односельця і щиро радіє, коли діти та внуки повертаються додому.

Дмитрівка живе доти, доки живе пам’ять про неї.

У спогадах старожилів, у фотографіях із пожовклих альбомів, у шкільних історіях, у розповідях про людей праці, які не шукали слави, а просто чесно виконували свій обов’язок.

І поки у чиємусь серці не згасає світло рідного вікна, доти житиме й село, з якого все починалося.

Альона Остап’юк, студентка ІІІ курсу філології та журналістики Галицького фахового коледжу