Ще одна страшна біда, ще одна жахлива трагедія, ще одна чорна звістка. Війна забрала життя

зовсім молодого хлопця, мужнього захисника Вітчизни Максима Васильовича Солдатенка з Гальчинець. Він був відважним, досвідченим воїном, пройшов справжнє пекло, та вірив, що Україна переможе, що попереду у нього буде ціле життя, що збудуться всі його мрії та плани. Але жорстока війна все перекреслила.

Народився Максим 26 жовтня 2002-ого року в Гальчинцях в дружній родині Світлани Іванівни та Василя Миколайовича Солдатенків, де вже зростала донечка Леся. Навчався та закінчив у 2019-ому році Гальчинецьку ЗОШ І-ІІІ ступенів, вирізнявся своєю добротою, доброзичливістю та справедливістю. У 18 років пішов служити строкову службу, та не прослуживши і півроку, уклав контракт на три роки, свідомо обрав професію захисника Вітчизни.. Мама була проти, а батько вибір сина підтримав.  Повномасштабне вторгнення зустрів у складі 4-ої Ірпінської бригади Національної гвардії  України. Постійно був у «гарячих» точках, брав участь в обороні Сєвєродонецька, Рубіжного та Лисичанська, далі був під Бахмутом, на Лиманському та Харківському напрямках, у Мирнограді та Добропілллі. Спочатку був старшим навідником міномета, згодом – бійцем підрозділу аеророзвідки, займався дронами.

 5 червня 2026 року, на момент загибелі, біля населеного пункту Добропілля Покровського району Донецької області, у званні молодшого сержанта служив командиром відділення роти безпілотних систем 1-ого батальйону бригади «Рубіж» Національної гвардії України. Повернувся з позицій, треба було йти на «зачистку», міг не йти. Та він пішов. Вийшов з укриття і ворожа міна прилетіла йому під ноги…

Максим був сильною, яскравою, неординарною особистістю. Ось що про нього згадує побратим, найкращий друг Женя:

• Макс був дуже різносторонньою людиною. Для нас він був не просто другом, а людиною, яку поважали і до якої прислухалися.“Хіміком” він назвав себе сам. Казав так через те, що любив “хімічити” — постійно щось вигадував, майстрував, шукав нестандартні рішення. Це прізвисько дуже йому пасувало, бо він ніколи не сидів на місці і завжди знаходив собі якусь справу. Він був досвідченим воїном. Багато пройшов, багато бачив, але при цьому залишався простою і щирою людиною. У ньому відчувалася сила, впевненість і надійність. Поруч із ним було спокійно, бо знали: якщо треба, він допоможе і підтримає.

Окремою його любов’ю була риболовля. На водоймі він був по-справжньому щасливим. Міг годинами розповідати про рибу, снасті, нові місця для риболовлі та свої пригоди.

А ще Макс мріяв стати фермером. Він любив землю, любив працювати і будувати плани на майбутнє. Хотів створити свою справу, господарство, жити й працювати на своїй землі. Це була не просто мрія, а те життя, яке він бачив для себе після війни.

Найбільше запам’ятався його характер — сильний, впертий, справедливий і водночас добрий. Він умів дружити, умів підтримати і залишив після себе багато теплих спогадів.

Ми разом брали участь в обороні Сєвєродонецька, Рубіжного, Лисичанська та Бахмута. Потім деякий час були в різних місцях: я залишився на сході, а Макс поїхав на Харківський напрямок. Але ми завжди були на зв’язку.

Згодом знову були разом у Мирнограді. Разом ходили на позиції, разом їли, разом виконували завдання — все було разом. Наші дівчата стали найкращими подругами, ми дружили сім’ями.

Зараз ми виконували завдання на Добропільському напрямку, і тут не стало мого друга. Дуже боляче усвідомлювати, що його більше немає. Світ втратив хорошу людину, а ми — друга, якого ніколи не забудемо. Він назавжди залишиться в строю. Вічна пам’ять, брате.

Немає слів, щоб розрадити пекучий біль мами Світлани Іванівни, батька Василя Миколайовича, сестрички Лесі з чоловіком Володимиром,  нареченої Насті з Житомира, всієї родини, друзів та побратимів.  Бо був Максим прекрасним сином та братом, вірним та надійним другом.

Розповідає Леся:

• Мого брата забрали в армію зовсім юним. Йому було лише 18 років. Він не бачив гір, не бачив моря. Не знав, що таке Одеса, і навіть не мав закордонного паспорта. Він часто казав мені: «Відпустять — і ми поїдемо разом».

Він бачив кров, втрати, смерть побратимів. Пройшов через те, через що не повинна проходити жодна дитина. Але попри все залишився неймовірно доброю людиною. Він рятував усіх. Котів, собак, покинутих людьми під час війни. Усім давав імена, годував, лікував, забирав до себе. Першу собаку він привіз із Бахмута і назвав її Пуля. Вона була поруч із ним багато часу. 5 червня Пуля страшенно вила. Наче відчула те, що ми ще боялися навіть вимовити вголос. Відчула, що його більше немає.

Максим був щедрим. На моє весілля він купив мені два величезні букети й сказав: «Я хочу, щоб у моєї сестри було все найкраще».

За все життя він не вліз у жодну бійку. Ніколи не мав проблем із законом - він був настільки світлою і доброю людиною. Ми завжди були разом: мама, тато, Максим і я. Ми дуже любили одне одного. Тато з дитинства всюди брав нас із собою. А я в школі завжди захищала Максима, коли його ображали. Він сердився і казав: «Я сам». Після цього він біля дому зробив свій спортзал: прибив турнік до дерев, зробив штангу з труби та колод, саморобні гантелі. Збирав друзів, і вони щодня тренувалися. Так він загартовував характер. Він не міг пройти повз чужий біль. Колись приніс додому маленьке лисеня, бо його маму-лисицю вбили. Вигодовував його. 

Два місяці тому Максим став командиром відділення. Він був у Добропіллі. Йому казали: «Буде штаб, будеш навчати людей, знайдеш собі діловода, стане легше. Тільки трохи потерпи». Але людей не вистачало. Йому сказали поїхати на позицію і показати новим бійцям, як треба працювати. Їх було троє. Максим і двоє нових хлопців. Наступного дня міна впала йому просто під ноги й забрала його життя. Він загинув один. Його змогли забрати лише наступного дня під ворожими обстрілами. Перша машина згоріла. Другу теж обстріляли, але вона доїхала і тепер везе  його до нас. Моєму брату тепер завжди 23. Світла пам’ять тобі мій Герою. 5.червня 2026-ого року з тобою померла моя душа.

Поховають Героя Максима Солдатенка у рідних Гальчинцях. Спочивай з Богом, воїне! Ти тримав Україну і вона вистояла завдяки тобі. Вічна тобі пам’ять та слава!

А.Джус